— Богданчику! — гаркнула жінка. — А балкон тут теплий. У мене три мішки картоплі на підході. Дядько Микола із села привезе. Де зберігатимемо?
— Мам, та на балконі й кинемо, — ліниво озвався Богдан.
Він повернув голову, побачив Оксану й розплився в широкій, нічим не затьмареній усмішці.
— О, Оксанко, привіт! А ми тут це… облаштовуємося.
Жінка різко обернулася. Вона кинула на Оксану чіпкий, сканувальний погляд, ніби оцінювала товар на базарі. Потім хмикнула, поправила пояс халата й уперла руки в боки.
— Ага, з’явилася господиня! — констатувала вона тоном, що не терпів заперечень. — Ну, здрастуй! Я Галина Петрівна, мати оцього телепня. Проходь давай. Чого стоїш у дверях? Протяг пускаєш.
Оксана повільно видихнула. Вона перевела погляд на Богдана. Той і далі невимушено всміхався, щиро певний, що все йде за планом.
Він же знав Оксану як жінку спокійну, інтелігентну, таку, що уникає гучних сцен. Він свято вірив, що статус нареченого дає йому право на будь-яку самодіяльність. А Оксана посоромиться влаштовувати розбірки при родичці.
— Богдане! — промовила Оксана рівним, як дикторський текст, голосом. — А що, власне, відбувається?
— Оксан, ну ти чого? — Богдан сів на дивані, струшуючи крихти сиру на килим. — Мама вирішила до міста перебратися. А чого їй у селищі киснути? Квартиру ми з Тарасом орендуємо. Там тісно, та й брудно. А в тебе тут хороми. Цілих п’ятдесят квадратів. Вона з поїзда одразу сюди. Сюрприз!
Пушок, величезний пухнастий кіт, який до цього моменту ховався на шафі, приглушено нявкнув, ніби висловлюючи солідарність із господинею в ступені ошелешення.
— Тобто? — Оксана зробила крок у кімнату. — Ти без мого відома поселив у моїй квартирі свою маму?
Галина Петрівна цмокнула язиком і сплеснула руками.
— Ой-йой-йой, які ми ніжні! «У моїй квартирі!» — перекривила вона, роблячи крок назустріч. — Ви ж без п’яти хвилин чоловік і жінка. У вас тепер усе спільне. Ти, Оксано, ці міщанські замашки кидай. У нас у сім’ї так. Де один, там і всі. Ми люди прості. Я вам тут лад наведу, борщів наварю. А то худа ти якась, самі кістки.
Оксана перевела погляд на передпокій. Там громадилися три величезні клітчасті валізи баульного типу. Від них відчутно тягло нафталіном і сирістю.
— Мам, ну я ж казав, Оксана в нас просто золото, — гордо заявив Богдан, встаючи й намагаючись обійняти наречену.
Оксана невловним рухом плеча скинула його руку. Богдан навіть не помітив.
— Вона в мене поступлива.
— Поступлива — це добре, — кивнула свекруха, знову дістаючи рулетку. — Значить так, слухай мою команду. Ми з Богданчиком порадилися. Ви молоді, вам багато місця не треба. Забирайте собі спальню. А я, жінка у віці, мені простір потрібен. Я тут, у великій кімнаті, облаштуюся. Телевізор поруч, вікна на південь. Кухня, щоправда, замаленька. Але нічого. Двом господиням на одній кухні робити нічого. Тож готування тепер на мені. А ти, Оксано, працюй, гроші в сім’ю принось.
Галина Петрівна говорила це так упевнено, ніби зачитувала вирок, що не підлягає оскарженню. Вона прошльопала капцями до вікна, смикнула дорогу римську штору.
— Оцю пилозбірну ганчірку знімемо до біса. Повісимо тюль із трояндочками. У мене в баулі є. Від баби лишився. Річ…
