Він вимовив це з легкою гіркотою в голосі. «Це чесно з її боку — визнати», — сказала я. «Але те, що вона поводилася б інакше тільки тому, що знала б, — це некрасиво». «Ні», — погодився він.
«Некрасиво. Але чесно — уже щось». Я відкинулася на спинку дивана.
Відчула тягар дня. Увесь одразу, разом. Як буває, коли напруга нарешті відпускає.
«Серьожо, — сказала я, — мені треба поспати. Я дуже втомилася». «Іди, — сказав він одразу. — Я тут». «Ти поїси щось?» «Так». Я підвелася.
Пішла в спальню. Лягла на ліжко й заплющила очі. Останнє, про що я подумала, перш ніж провалитися в сон, — про маленький екран у клініці.
Про те, що там мерехтіло, пульсувало, жило. Цілком спокійне. Цілком своє.
Дев’ять тижнів. Я заснула. Розбудив мене телефон. Тато. Я відповіла одразу, хоча не розуміла, скільки часу минуло. «Як ти?» — спитав він.
«Спала», — сказала я. За вікном була темрява. «Усе добре, тату».
«Що сказала лікарка?» «Усе в нормі. Потрібен спокій». «Добре», — сказав він. «Ти завтра не йдеш на роботу».
«Тату…» «Катю, — сказав він терпляче. — Ти завтра не йдеш на роботу». Я усміхнулася.
У темряві сама. Це була його особлива риса — говорити турботу як розпорядження, бо інакше не вмів. «Добре», — сказала я. «Не йду».
«Коля хоче заїхати завтра вранці. Просто провідати, якщо ти не проти». «Не проти. Нехай заїде». «Спи», — сказав він. «На добраніч, тату».
Я поклала телефон. Полежала в темряві. За дверима спальні було тихо.
Слабке світло з коридору. Запах. Сергій щось розігрів на кухні.
Звичайні звуки квартири у вечірній час. Двері спальні тихо прочинилися. Сергій зазирнув, побачив, що я не сплю.
«Не розбудив?» «Ні. Я сама прокинулася». «Їсти хочеш? Я зробив рис. Без нічого. Просто рис. Подумав, що при токсикозі так простіше».
«Рис — це можна?» «Так», — сказала я. «Дякую». Він приніс. Поставив на тумбочку.
Сів на край ліжка. Ні ближче, ні далі. Саме так, як треба.
Я їла рис у темряві спальні. Він сидів поруч. За вікном шарудів дощ.
І це було тихо. І дивним чином спокійно. «Серьожо», — сказала я. «Так?» «Більше не тільки в моїй голові», — сказала я. «Ти це чуєш?» Він зрозумів, що я маю на увазі.
Усе. Вагітність, втома — те, що попереду. «Чую», — сказав він.
«Більше не тільки в твоїй». Це було не клятвою. Це було маленьке, конкретне, справжнє.
Я доїла рис. Лягла назад. «Лягай спати», — сказала я. «Уже пізно».
«Я на дивані», — сказав він. «Не хочу тебе турбувати». «Не треба на дивані. Лягай». Пауза. «Ти певна?» «Так», — сказала я. «Певна».
Він ліг. Ні близько, ні далеко. Між нами був простір.
Чесний, не вдавав ні меншого, ні більшого, ніж був. За вікном ішов дощ. Я заплющила очі.
Подумала наостанок. Завтра приїде Коля. Привезе щось солоне.
Він завжди привозить щось солоне, коли не знає, що треба. І скаже щось таке, від чого стане трохи легше. Не тому, що смішно.
Тому, що живе. Дев’ять тижнів і один день. Я засинала.
Ранок прийшов сірий і тихий. Дощ припинився вночі. За вікном була та особлива міська ясність, яка буває після довгої негоди.
Небо випране, повітря різке, листя на асфальті мокре й яскраве. Сергій уже не спав, коли я розплющила очі. Він сидів на кухні з чашкою чаю.
Не кави. Чаю. Я помітила це, але нічого не сказала.
Просто відзначила. «Як ти?» — спитав він, коли я вийшла. «Краще», — сказала я. Це була правда. Після сну завжди краще. «Їсти хочеш?» «Трохи». Він зробив тости.
Без запаху, без масла. Просто підсмажений хліб. Звідкись знав або здогадався, що при токсикозі запахи — головний ворог.
Я з’їла один, випила води, сіла біля вікна. «Ти на роботу?» — спитала я. «Ні, — сказав він. — Олег Вікторович сказав: відгул. Я візьму ще один день. Хочу побути тут». «Ти не зобов’язаний», — сказала я. «Я знаю, — відповів він. — Хочу». Близько десятої подзвонив Коля…
