Попередив, що їде. Приїхав о пів на одинадцяту з пакетом, у якому виявилися солоні крекери, імбирний чай у пакетиках і маленький термос із якимось бульйоном. Я подивилася на нього.
«Звідки ти знаєш, що при токсикозі треба?» «Гуглив у машині, — сказав він без тіні збентеження. — Поки їхав». Сергій сидів за столом і слухав, як Коля розповідає щось про свою роботу, про якийсь переговорний процес із регіональними партнерами, про один смішний випадок на зустрічі в іншому місті.
Коля вмів розповідати так, що людина сміялася, навіть не помітивши як. Сергій теж усміхнувся, обережно, як людина, яка не певна, чи має на це право. Коля це помітив, нічого не сказав, просто продовжив розповідати.
Коли ми залишилися на кухні вдвох, Сергій вийшов подзвонити з робочого питання, Коля поставив лікті на стіл і подивився на мене спокійно. «Ти як насправді?» — спитав він. «Насправді втомилася, — сказала я. — Але краще, після вчора краще». «З ним як?» Я подумала секунду. «Не знаю ще, — сказала я. — Дивлюся». «Дивишся правильно», — сказав Коля.
«Не квапся ні в той бік, ні в інший». «Не кваплюся». Він помовчав, потім сказав без переходу: «Тато вночі не спав». Я подивилася на нього. «Він не сказав, але я знаю», — пояснив Коля.
«Коли він не спить, зранку надто спокійний, такий спеціально спокійний». Я знала, про що він говорить. Цю татову особливість я знала з дитинства.
«Подзвоню йому», — сказала я. «Подзвони, — погодився Коля. — Він не попросить, але буде радий». Сергій повернувся на кухню.
Коля переключився назад. Спитав про щось незначне, щось сказав, розрядив повітря. Це був його талант.
Не тиснути, не оцінювати вголос. Просто робити так, щоб простір довкола ставав трохи м’якшим. Він поїхав опівдні.
На прощання вже біля дверей сказав мені неголосно: «Ти вчора зробила правильно». «Я знаю», — сказала я. «Просто хотів сказати це вголос».
Після його від’їзду в квартирі стало тихіше. Сергій прибрав зі столу, я сиділа біля вікна. Жовтневе сонце вийшло ненадовго.
Бліде, невпевнене, але все ж сонце. Близько першої мені написала Світлана. Коротко, по-робочому.
«Все під контролем. Інвестори звіт отримали. Питань немає. Одужуй». Я написала у відповідь: «Дякую. Завтра буду на зв’язку». Вона надіслала тільки емодзі з піднятим великим пальцем. Потім подзвонив Олег Вікторович.
«Катю, — сказав він, — як ти?» «Нормально, дякую». «Я поговорив із Лідією Степанівною сьогодні вранці». «Як пройшло?» «Вона написала пояснювальну з власної ініціативи. Я не просив. Визнала, що вийшла за межі своїх обов’язків, що її поведінка в офісі створювала напруження. Попросила дати їй можливість продовжити роботу». Пауза. «Я дав із умовою: будь-яке повторення — припиняємо трудові відносини без довгих розмов». «Добре», — сказала я. «Катю, — сказав він. — Ти мала сказати раніше про те, що відбувалося. Я не знав». «Я справлялася». «Це не означає, що не треба було говорити, — промовив він м’яко, але чітко. — Ти моя співробітниця. Я несу відповідальність за те, що відбувається в офісі. Якби я знав раніше…» «Я знаю», — сказала я. «Наступного разу скажу». «Наступного разу», — повторив він із легкою втомою.
«Сподіваюся, наступного разу не буде». «Я теж». «Відпочивай. Завтра працюй із дому». Ми попрощалися. Я поклала телефон.
Подумала про те, що сказав Олег Вікторович. Він мав рацію. Я справлялася.
І це стало звичкою. А звичка справлятися наодинці іноді переходить у межу, за якою це вже не сила, а просто впертість. Я знала цю межу теоретично.
Учора познайомилася з нею практично. Подзвонила татові. «Ти не спав уночі», — сказала я без передмов.
Коротка пауза. «Коля сказав?» «Коля натякнув».
«Розбовкав», — промовив тато. Без образи. Просто констатація.
«Тату, — сказала я, — зі мною все добре. З дитиною все добре. Я відпочила. Сьогодні краще». «Знаю», — сказав він. — «Просто думав»…
