«Катю, — сказав Сергій. — Я хочу спитати тебе дещо». «Так». «Коли ти вирішила подзвонити батькові, ти знала, що станеться, що все це вийде назовні?» Я подумала. «Так, — сказала я. — Я знала».
«І ти була готова до цього?» «Так». «Чому саме зараз? — спитав він без образи, бажаючи зрозуміти. — Ти терпіла довго. Чому сьогодні?» Я дивилася на дорогу.
«Бо сьогодні була межа, — сказала я. — Ти схопив мене за руку. Не в сенсі: перелік порушень. У сенсі: ось воно. Ось місце, далі якого немає. Я вмію чекати. Я чекаю, поки бачу сенс чекати. Сьогодні сенс закінчився». Він мовчав. «А ще, — сказала я, — тому що я втомилася робити це сама, нести все це сама: вагітність, токсикоз, роботу через силу, ваші з мамою стосунки в офісі. У якийсь момент це перестає бути силою і стає просто тягарем. Єдине, що я могла зробити, — подзвонити тим, хто приїде». Сергій нічого не сказав, але я бачила, або думала, що бачила, як щось у ньому змінилося, щось невелике й важливе.
Ми доїхали до нашого району. Він припаркувався біля будинку, заглушив мотор. Сидів.
«Катю, — сказав він, — я хочу бути поруч, по-справжньому поруч. Не як сьогодні зранку, а як мав би весь цей час». «Я чую», — сказала я. «Цього недостатньо», — сказав він.
«Я розумію. „Чую“ — це не те саме, що „вірю“. Я це розумію».
«Так, — сказала я. — Це різні речі». «Мені потрібен час, щоб довести. Не словами».
«Знаю, — сказала я. — Мені теж потрібен час, щоб зрозуміти, що я відчуваю, чого хочу, як нам далі». «Ти думаєш про те, щоб піти?» — спитав він. Прямо, без обгорток.
Я думала про те, щоб відповісти чесно. Чесно означає не заспокоювати і не лякати. Чесно означає те, що є.
«Я думаю про те, що хочу нормального життя, — сказала я. — Для себе, для дитини. Можливо, для нас. Але тільки якщо „нас“ — це не те, що було останній рік».
«Зрозумів», — сказав він. «Серьожо, — сказала я, — ще одна річ, важлива». «Так».
«Я більше не мовчатиму. Якщо щось буде неправильно, я скажу. Не батькові й не братам — тобі, напряму. Але якщо нічого не зміниться, я подзвоню знову. Ти це розумієш?» «Розумію, — сказав він. — І я радий, що ти подзвонила сьогодні. Краще так, ніж далі». «Ходімо», — сказала я. Ми вийшли з машини. Піднялися додому.
Я зняла пальто, роззулася біля дверей, пройшла у вітальню й сіла на диван. Сергій приніс води, поставив поруч. Сів у крісло навпроти, не поруч, через журнальний столик.
Дав мені простір. Я дивилася на вікно. За ним сутеніло.
Жовтень. День короткий, о п’ятій уже присмерк. «Подзвони мамі», — сказала я. Він підвів погляд.
«Що?» «Подзвони Лідії Степанівні. Зараз. При мені чи не при мені, як хочеш. На сьогодні. Скажи їй, що завтра розмова з Олегом Вікторовичем і що її поведінка в офісі має змінитися. Не тому, що її попросять. Тому, що вона сама зрозуміла». Він дивився на мене. «Ти не хочеш, щоб її звільнили?» — сказав він. Не запитання. Розуміння. «Ні, — сказала я. — Це не помста. Мені помста не потрібна. Мені треба, щоб вона зрозуміла. Сама. Якщо зрозуміє — добре. Якщо ні, це вже її вибір і його наслідки». Він помовчав.
Потім підвівся, взяв телефон, вийшов на кухню. Я чула його голос. Неголосний, рівний, без підвищень.
Розмова тривала хвилини чотири. Потім він повернувся. «Поговорив», — сказав він.
«Як вона?» «Тиха», — сказав він. Це слово стосовно Лідії Степанівни звучало незвично. «Сказала, що розуміє. Що не думала, що заходить так далеко. Що була несправедлива до тебе». Я кивнула.
«Вона сказала ще дещо, — додав Сергій. — Що не знала про тебе і холдинг. І що, якби знала, поводилася б інакше»…
