— Частинами. Через людей. Поштовими переказами. Років п’ять надсилав. Без зворотної адреси. Останнього разу написав: «Дітям не кажіть, хай вважають мене поганим, так їм безпечніше». Дурень, звісно. Дітям від цього не безпечніше.
У Андрія затремтіли руки.
— Ви знаєте, де він?
Дорош похитав головою.
— Ні. Останній лист був років п’ятнадцять тому. Писав, що хворий. Просив, якщо колись випливе правда, передати.
Він дістав із тумбочки старий конверт. Папір пожовтів. На конверті було написано: «Андрію й Ользі, якщо правда знайдеться».
Андрій не відразу зміг узяти його. Марія поклала долоню йому на плече.
Лист був короткий.
«Діти, я не прошу пробачення, бо прохання нічого не виправить. Я вибрав неправильний спосіб захистити вас. Треба було залишитися і боротися, але я злякався, що через мої помилки ви втратите дім і матір. Якщо ви виросли і читаєте це, значить, правда все-таки сильніша за страх. Не живіть моєю боягузтвом. Кажіть одне одному те, що боляче казати. І бережіть матір, навіть якщо вона теж помилилася. Ми всі помилилися. Ви не зобов’язані любити мене. Просто знайте: я любив вас щодня».
Андрій дочитав і вийшов у коридор. Там стояв автомат із кавою, на підвіконні лежали чужі рукавиці. Він притулився чолом до холодної стіни і вперше за багато років заплакав за батьком. Не красиво, не тихо — з уривчастим диханням, з болем у горлі, з безсилою люттю на мертві роки, яких уже не можна було повернути.
Марія стояла поруч і нічого не казала. Лише тримала його за руку.
Навесні вони зібралися біля бабусиного дому.
Дім не продали. Вирішили поки що привести до ладу: полагодити дах, замінити проводку, прибрати сирість. Не тому, що всі раптом стали дружною сім’єю, а тому що ніхто більше не хотів ухвалювати рішення зі страху й образи.
Ольга приїхала з донькою. Вона схудла, стала тихішою. З матір’ю вони розмовляли обережно, іноді зривалися, потім знову намагалися. Наталія Іванівна ходила з палицею, швидко втомлювалася, але наполягла, щоб її привезли.
— Я мушу побачити, — сказала вона.
Криницю більше не залишили небезпечною. Андрій найняв робітників, ті укріпили краї, поставили високий дерев’яний зруб і міцну кришку на замку. Не для води — води там майже не лишилося, — а як пам’ять про місце, де правда пролежала надто довго.
Артем бігав двором із донькою Ольги, знаходив у траві скельця і питав, чи можна зробити тут майстерню.
— Майстерню чого? — спитав Андрій.
— Усього. Ти ж умієш лагодити.
Марія стояла біля груші й усміхалася. Вони з Андрієм не називали те, що між ними відбувалося, поверненням. Просто стали частіше пити чай разом. Просто Артем знову почав залишати в батька не лише рюкзак, а й улюблену толстовку. Просто одного разу Марія принесла до нього додому свою чашку і сказала: «Мені набридло пити з твоїх жахливих горняток». Цього поки вистачало.
Наталія Іванівна підійшла до криниці. Андрій підтримував її під лікоть. Ольга стояла поруч, обійнявши себе руками.
— Тут усе було, — сказала мати.
— Тут усе закінчилося, — відповів Андрій.
Вона подивилася на нього.
— Ні. Тут почалося. Просто пізно.
Ольга тихо заплакала. Не так, як раніше — ображено, вимагаючи, щоб її втішали. А мовчки, відвернувшись до паркану.
Андрій підійшов до неї. Кілька секунд вони стояли поруч, не знаючи, що робити. Потім він незграбно обійняв сестру однією рукою. Вона завмерла, ніби не повірила, потім вчепилася в його куртку.
— Я така винна, — прошепотіла вона.
— Знаю.
— Ти жорстокий.
— Ні. Просто чесний.
Вона схлипнула і раптом коротко розсміялася крізь сльози.
— Бабуся сказала б: «Нарешті порозумнішали, шибайголови».
— Вона сказала б гірше.
— Точно.
Вони стояли біля старої груші, під якою колись батько курив, не знаючи, як вибратися з власної помилки. Вітер ворушив молоде листя. У дворі пахло мокрою землею, свіжими дошками і димом із сусідської печі.
Андрій дістав із кишені фотографію, ту саму, знайдену в комоді. Він віддав її матері.
Наталія Іванівна довго дивилася на знімок. Потім провела пальцем по обличчю Сергія, по маленькій Ользі, по насупленому Андрієві.
— Я думала, якщо правда вийде назовні, вона нас знищить, — сказала вона.
Марія підійшла ближче…
