— Іноді знищує не правда. А те, скільки сил іде на те, щоб її ховати.
Мати кивнула.
Увечері вони сиділи на кухні бабусиного дому. Електрика ще працювала через старий щиток, лампа блимала, чайник шумів надто голосно. На столі стояли варення, хліб, сир, тарілка з огірками. Нічого святкового, але всі їли так, ніби давно не сиділи за одним столом без брехні.
Артем раптом спитав:
— А дідусь був поганий?
Дорослі замовкли.
Андрій подивився на матір, потім на Ольгу. Раніше хтось обов’язково сказав би: «Не питай», «Потім», «Це складно». Раніше брехня знову знайшла б собі маленьку щілину.
Він поклав виделку.
— Він був людиною, яка дуже помилилася. І яка нас любила. Іноді одне не скасовує іншого.
Артем подумав.
— А Віктор?
Ольга зблідла, але не відвела очей.
— А Віктор робив зло і не хотів зупинятися, — сказала вона сама. — За це він має відповісти.
Хлопчик кивнув, приймаючи цю різницю серйозно, по-дитячому.
Пізніше, коли всі роз’їхалися, Андрій затримався у дворі. Сутінки опустилися м’яко. У вікнах сусідніх будинків засвітилося світло. Десь грюкнула хвіртка. Над криницею висів новий замок, простий, блискучий.
Марія вийшла на ґанок.
— Поїхали?
