— Зараз.
Вона спустилася до нього.
— Про що думаєш?
Андрій подивився на дім, на грушу, на темний силует криниці.
— Що я провалився туди, думаючи, що це кінець.
— А виявилося?
Він узяв її за руку. Не урочисто, не як обіцянку з гарного фільму, а просто тому, що хотів відчути поруч живу людину.
— Виявилося, іноді падаєш у саму темряву і знаходиш там те, що нарешті витягає тебе нагору.
Марія стиснула його пальці.
Вони постояли ще трохи, поки в домі Наталія Іванівна не постукала у вікно і не показала сердито на годинник: мовляв, досить мерзнути.
Андрій усміхнувся. Уперше за довгий час усмішка не різала обличчя.
Він зачинив хвіртку, перевірив замок на криниці і пішов до машини, де на задньому сидінні Артем уже спав, притулившись чолом до скла. Дім залишався позаду — старий, потрісканий, іще такий, що потребував ремонту. Як і всі вони.
Але тепер у ньому більше не ховали правду під каменем.
