Нерівним почерком на аркуші була виведена лише одна фраза: «Скажіть собаці, що вона — мій ангел».
Ці кілька слів зворушили Олега сильніше за будь-яку офіційну подяку. До очей підступили сльози. Він стиснув записку в руці, подивився на Алекса й опустився поруч із ним.
— Чув, Алекс? Вона назвала тебе своїм ангелом.
Пес трохи схилив голову; лікарняне світло відбилося в його очах. У цьому погляді Олегові ввижалися розуміння, мудрість і незмінна відданість. Він обійняв Алекса, притулившись обличчям до теплої шерсті. У ту мить особливо ясно відчув: поруч із ним не просто службовий напарник. Алекс давно став його сім’єю.
Розповідь про те, що сталося, швидко розійшлася серед працівників аеропорту й пасажирів, які бачили початок цієї історії. Про собаку, що врятував два життя, говорили в службових приміщеннях і біля стійок термінала. Одні пояснювали все рідкісним чуттям, інші називали порятунок справжнім дивом. Для Олега цей день став іще однією, хай і цілком особливою, частиною їхньої спільної з Алексом служби.
Вони повернулися до звичної роботи: обходили термінали, перевіряли багаж, стежили за порядком. Тепер люди частіше затримували погляд на Алексі, а Олег щоразу відчував тиху гордість. Поруч крокував пес, завдяки якому залишилися живими двоє.
Через деякий час жінка, імені якої Олег так і не дізнався, зв’язалася з аеропортом. Вона повідомила, що назвала сина Олексієм — на честь Алекса, якого вважала першим захисником дитини. А ще пообіцяла якось приїхати разом із сином і особисто подякувати псові…
