З грудей старенької вирвався звук, схожий водночас і на схлип, і на сміх.
— Ось він… Ти ледь ходити навчився, коли впав на сходинках біля входу. Коліно обдер, брову розсік. Плакав, ніяк не міг заспокоїтися. Я кров фартухом витирала й усе співала тобі, співала… Так у мене на руках і заснув.
— Але звідки ви можете це знати? — Андрій не відразу зміг вимовити запитання.
Ганна Степанівна тихенько заспівала. Слів майже не можна було розібрати, та вони ніби й не були потрібні. Проста стара мелодія трималася на слабкому диханні, уривалася й знову здіймалася. Андрій слухав, і те, що він звик вважати випадковим наспівом зі снів, уперше в житті прозвучало поруч із ним наяву.
Сорок років відділяли його від того життя, а тіло озвалося раніше, ніж він устиг щось зрозуміти. Він знав, куди поверне мелодія, як закінчиться цей короткий наспів. У найсамотніші ночі вона приходила уві сні, лишаючи після пробудження дивну тугу. Андрій не міг пояснити її походження, не пов’язував ні з чиїм знайомим обличчям. Тепер перед ним лежала жінка, яка співала йому тоді.
— Ванечку, — вимовила вона. — Це ти. Мій Ванечку… Я ж тебе втратила, хлопчику мій.
Він похитав головою й відсунувся, ніби ще міг зупинити те, що відбувається, самою незгодою. Руки тремтіли. Незнайоме в теперішньому житті ім’я звучало поруч із мелодією, надто знайомою, щоб від неї відмахнутися.
— Ви помиляєтеся. Я з родини Коваленків. У мого батька були підприємства. Я виріс зовсім інакше, я ніколи не жив так.
— Маленьким тебе забрали, зовсім маленьким. Чоловік із жінкою приїхали, багаті, своїх дітей у них не було. Я тоді збирала в себе тих, хто нікому не потрібен. Вони побачили тебе й вибрали. Ти був гарний хлопчик, тільки очі сумні. Сказали, що в них матимеш усе, чого я не можу тобі дати.
Старенька плакала, але говорила далі, не даючи йому сховатися за звичною сімейною історією.
Андрій чув про людей, яких знав як батьків, із зовсім іншого боку. Для нього їхній достаток завжди був початком відліку. Для жінки на ліжку це були люди, які одного дня приїхали по дитину. Вона розповідала не про успіхи тієї родини й не про можливості, які вони йому дали. У її пам’яті назавжди лишилося, як маленького хлопчика повезли, а її любов виявилася не тим аргументом, який могли взяти до уваги.
— Забрали далеко. Ім’я тобі дали інше, інше життя. Ти й повірив, що завжди до нього належав. А раніше ти був у мене, сину. Я тебе любила, коли за тобою ще не було ні грошей, ні важливого прізвища. Раніше за всіх їх любила.
Ніхто в кімнаті не втручався. Діти не могли розібратися в усьому почутому, однак розуміли: зараз відбувається те, чого не можна переривати. Софія притискала до себе молодших і дивилася на стареньку. Ольга затулила рот обома долонями, по її обличчю текли сльози. Андрій ніби перестав помічати, що за ним спостерігають.
Він озирнувся на стіни, на земляну долівку. Усе це ще недавно було для нього чужим, майже неможливим, а тепер нестерпно знайомий запах дістав пояснення.
— Від самого початку… щойно я сюди прийшов, здавалося, що знаю цей запах. Земля після сирості, дим від дров. Я не розумів, звідки. Думав, зі мною щось не так.
— Ти свій дім згадав, Ванечку. Найперший. Той, що лишився за всім твоїм новим життям.
Андрій опустився навколішки біля ліжка. Йому більше не вдавалося стримувати ні голос, ні сльози. Він плакав відкрито, як дитина, яку надто довго ніхто не міг утішити. Зникла потреба виглядати сильним, успішним, недосяжним. Перед ним була жінка, яка любила його раніше за всі досягнення, і виявилося, що саме цієї любові йому бракувало всі роки, коли він оточував себе дорогими речами.
Він узяв її руки й почав цілувати. Ці руки знали його раніше, ніж він навчився ходити, а він зумів прожити стільки років, жодного разу про них не згадавши. Втім, мелодія лишалася. Навіть крізь усе, чим він відгородився від минулого, вона й далі доходила до нього ночами.
— Пробачте мені. За те, що забув. За всі ці роки… За людину, якою я став.
Договорити було важко. Андрій насилу переводив подих, але тепер уже не хотів нічого від неї приховувати.
— Я дивився на бідних так, ніби між нами немає нічого спільного. Навіть не знав, звідки сам вийшов. І сьогодні… сьогодні звинуватив у крадіжці жінку, яка робить те саме, що робили ви. Продовжує дбати, поки я про все забув.
Ольга стояла біля дверей і беззвучно плакала. Пакети, які вона щовечора несла сюди, раптом поєднали два життя, розділені стількома роками. Господар, перед яким вона ще недавно захищалася, опинився біля ліжка втраченої для нього матері. Тепер Ольга бачила сенс у тому, що раніше здавалося лише низкою принижень і невдач.
— Не треба просити пробачення, мій хороший, — сказала Ганна Степанівна, погладивши Андрія по волоссю. — Ти тут, живий. Більшого я й не просила. Щовечора молилася, щоб іще раз зустріти тебе. Хоч очима вже не побачу, а знатиму, що ти поруч. І ось ти прийшов. Додому повернувся.
Слабка долоня рухалася так дбайливо, як колись, коли треба було заспокоїти малого, що плаче. Андрій схилився до неї, поступово перестаючи боротися зі сльозами. Біль іще лишався, але до нього домішувалося інше: втрачене не зникло остаточно. Жінка, яку він забув, дочекалася. У цьому бідному домі йому вперше за довгий час не треба було нічого доводити, щоб мати право лишитися.
Спокій порушився раптово. З кутка долинув кашель — стишений, глибокий, тривожний. Андрій підвів голову. Ольга різко обернулася. Мишко притискав обидві руки до грудей, його обличчя перекосилося, рот ловив повітря, якого бракувало…
