Жінка впізнала його відразу. Свічка хитнулася в її руці. На мить Ольга ніби не повірила власним очам, потім подив змінився страхом і образою. Тут, біля входу до дому, який вона берегла, господар особняка був останньою людиною, яку вона сподівалася зустріти.
— Пане Коваленко… Ви стежили за мною?
— Доню, хто там прийшов? Хто це? — долинув із глибини кімнати голос старенької.
Ольга й далі дивилася на Андрія. Її голос уже не нагадував стримані відповіді працівниці, якій не можна сперечатися з господарем.
— Ви й сюди за мною прийшли. Мало було звинуватити мене при всіх? Мало було змусити виправдовуватися? Тепер вам знадобилося зазирнути й у цей дім? Що ви хочете тут забрати? Це єдине дороге, що в мене є.
— Нічого я не збираюся забирати, — відповів він насилу. — Мені треба було зрозуміти. А тепер я побачив… і не знаю, як після сьогоднішньої розмови стояти перед вами.
За Ольжиною спиною діти збилися докупи. Вони дивилися на незнайомого чоловіка з переляком. Софія стала перед молодшими, готова затулити їх собою. Андрій бачив цю недовіру й не міг нічим їй заперечити: він справді з’явився без запрошення після того, як принизив єдину людину, якій тут вірили.
— Підведи його до мене, Олю, — покликала Ганна Степанівна. У її голосі з’явилася наполегливість. — Мені треба послухати його поруч. Будь ласка, приведи.
— Не знаю, чи варто…
— Приведи, доню. Прошу тебе.
Старенька спробувала підвестися. Ольга завагалася, вдивляючись в Андрія, потім відступила й коротко кивнула. Він переступив поріг. Діти розступалися, не зводячи з нього очей. Земля хрускотіла під підошвами, пахло свічками й димом. Знайоме, незбагненне відчуття знову охопило Андрія: ніби він уже знав такий дім, хоча розум уперто відкидав цю можливість.
Він підійшов до ліжка. Ганна Степанівна повернула обличчя назустріч і простягнула тремтливу руку.
— Ближче підійди, сину. Скажи мені щось. Хочу почути твій голос.
Андрій присів. Слова давалися незграбно, доводилося починати з того, що в будь-якій іншій обстановці вимовлялося автоматично.
— Я Андрій Коваленко. Ольга в мене працює. Пробачте, що прийшов так, без дозволу. І за те, що лише сьогодні побачив усе це. Раніше ж нічого не розумів.
Старенька затихла. Кілька митей було чути лише її дихання. Потім по обличчю потекли сльози.
— Голос став нижчий, — прошепотіла вона. — Втомлений такий… Але я його знаю. Скільки ночей я співала цьому хлопчикові, щоб заснув.
— Ви, мабуть, приймаєте мене за когось іншого, — сказав Андрій, відчуваючи, як холоне спина. — Ми ніколи не зустрічалися.
— Дай мені тебе роздивитися, — замість відповіді попросила Ганна Степанівна, простягаючи до нього обидві руки. — Інакше я тепер не вмію.
Андрій завагався, а тоді нахилився. Тонкі пальці торкнулися чола, повільно пройшли по щоках, уздовж підборіддя. У цьому дотику було стільки дбайливості, що він не наважився відсторонитися. Над лівою бровою пальці зупинилися. Там лишався маленький давній шрам; звідки він узявся, Андрій ніколи не знав…
