Окремо, в кутку, сидів маленький хлопчик. Велика ковдра майже ховала його, роблячи особливо помітним худе личко. Поки інші їли, він лишався тихим. Дихав частіше, ніж слід, і час від часу прикладав руку до грудей. Андрій іще не знав, чим саме хворіє дитина, але тривожну різницю між ним та іншими вже бачив.
— Мишку, а ти чому не їси? — запитала Ольга, присівши біля нього. — Я ж для тебе йогурт берегла. Треба сил набиратися.
Хлопчик подивився на неї знизу вгору. У його великих очах була втома, зовсім не дитяча.
— Якщо я сам з’їм, іншим нічого не лишиться. Давай поділимо, тітко Олю?
Вона не відразу змогла відповісти. Заплющила очі, взяла себе в руки. По той бік стіни Андрій стояв нерухомо, відчуваючи, наскільки недоречними тут були б усі його міркування про щедрість. Ця дитина ледве дихала, але тривожилася про тих, кому не дістанеться її маленька порція. Він не рахував, скільки може дозволити собі віддати. Просто не хотів їсти сам.
— Сьогодні це все тобі, хороший мій, — сказала Ольга й обережно обійняла його. — Твоєму сердечку треба допомогти. Поїж, будь ласка. Заради мене поїж, гаразд?
Мишко кивнув. На губах з’явилася слабка усмішка, він почав їсти потроху. Ольга притиснула його до себе й лише над його головою дозволила сльозі скотитися по обличчю. Одразу ж стерла її, намагаючись, щоб діти не помітили.
Андрій відступив від щілини. Тепер стіна, що ховала його, сама здавалася звинуваченням: у тріщинах, холодна, ненадійна, але все ж таки захищала тих, кому він міг допомогти без жодних зусиль. На мармуровій підлозі вестибюля він стояв упевнено й говорив голосно. Тут не міг вимовити й слова. Що довше він лишався зовні, то важче було уявити, як повертатися до колишнього життя після побаченого.
З того, що долинало з дому, складалася ще тривожніша картина. Стіни могли не пережити нового сезону дощів. Ганна Степанівна слабшала. Грошей не вистачало навіть на свічки. Сусіди поговарювали, що хтось збирається заволодіти ділянкою і мешканців дому скоро виженуть. Поки що це були чутки, але для людей, яким нікуди йти, навіть чутка про виселення ставала загрозою всьому їхньому існуванню.
Андрій дивився на тріщини вже інакше. Спершу вони дали йому змогу зазирнути всередину, тепер нагадували, наскільки ненадійним був цей прихисток. За кожною такою стіною сиділи діти, яким у разі біди нікуди буде перебратися разом зі своїми ковдрами. Тим часом вечеря тривала, Ольга дбала про малюків, Софія допомагала їй. Вони підтримували життя дому зараз, хоч ніхто не міг пообіцяти їм, що він залишиться цілим завтра.
Ольга збирала те, що лишилося після вечері, і говорила з тією впевненістю, до якої діти звикли:
— Давали собі раду досі, дамо й далі. Поки я можу працювати й ходити, хліб у вас буде. Доведеться просити — проситиму. Доведеться нести через усе місто — принесу. Хай хоч кожен назве мене злодійкою, вас голодними не залишу.
Останні слова Андрій сприйняв на свій рахунок уже без жодного сумніву. Це він зажадав обшукати її при всіх. Він змусив доводити невинність за право забрати рештки, якими сам гидував. Ольга захищала не власну зручність і навіть не репутацію. Вона стояла з пакетами тому, що тут без них чекали голодні діти.
Хотілося ввійти й попросити пробачення. Визнати вголос, що він нічого не розумів. Але звичка тримати обличчя, розпоряджатися, ніколи не опинятися в становищі того, хто просить, іще стримувала його біля стіни. Андрій вагався, не вміючи зробити кілька останніх кроків, і ненароком зачепив ногою порожню бляшанку. Вона голосно брязнула в тиші провулка.
Діти підвели голови. Софія схопилася з малям на руках. Старенька повернулася до стіни, за якою стояв Андрій, і сказала спокійно, але виразно:
— Олю, там хтось є. Хтось ззовні за нами стежить.
— Зараз перевірю, Ганно Степанівно.
Ольга взяла свічку. Андрій подумав про машину, про можливість негайно піти, сховатися на знайомих вулицях. Однак лишився на місці. Все, що він збирався сказати, зникло з голови. Наближалися кроки, рипнули ворота, і світло вихопило його обличчя з темряви…
