На дерев’яних ящиках горіли свічки. Діти сиділи на втоптаній долівці, підстеливши полатані ковдри. Поруч із зовсім маленькими вмостилися старші; усі худенькі, усі повернулися до входу. Андрія вразила не лише бідність. Він побачив чекання, з яким вони дивилися на принесені пакети, і впізнав у них ті самі речі зі свого столика.
Назустріч Ользі підвелася дівчинка-підліток із малям на руках. У її обличчі було надто багато дорослої зібраності. Тримаючи дитину так упевнено, ніби давно замінила їй матір, вона підійшла допомогти.
— Софіє, давай роздавати. Є хліб, фрукти. Мишкові сьогодні йогурт дістався, йому корисно буде.
— Мишко, тобі йогурт! — радісно оголосив хтось із дітей.
Свічки освітлювали кімнату нерівно. То виразніше ставало видно одне обличчя, то інше, і Андрій не відразу зміг охопити поглядом усіх. Діти сиділи близько, серед ящиків і старих ковдр, але зараз їхню увагу тримала не тіснота. Ольга прийшла, отже, можна було їсти. У радісних голосах не було сумніву, чи заслуговує принесене на вдячність. Тут нікому не треба було пояснювати, чому вчорашній хліб слід берегти.
У відповідь залунав сміх. Звичайна недоїдена баночка стала подією, про яку хотілося повідомити всім. Андрій відступив від щілини й сперся об стіну: ноги перестали тримати так упевнено, як хвилину тому. Він побачив не жінку, яка принесла вечерю кільком своїм дітям. Усередині був цілий прихисток, і він чекав на те, що лишалося після його вечерь.
Слова на малюнку набули облич. Ось хто називав ангельською їжею черстві шматки й залишки фруктів. На кухні їх прибрали б одним рухом, навіть не рахуючи. Тут був потрібен кожен шматок. Андрій затулив рота долонею, боячись видати себе звуком. Очі защипало; по щоці скотилася сльоза. Він давно вже відвик плакати, навіть власні тяжкі дні переживав із сухими очима, а тепер не зміг стримати цієї безпорадної реакції.
— Олю, ти вже тут? Підійди до мене, доню, — покликали з глибини дому. — Мені знову наснився той хлопчик… Пам’ятаєш, із сумними очима. Мій загублений хлопчик.
Голос був старечий, слабкий, із тріщинкою, але Андрій почув його так виразно, ніби зверталися просто до нього. Він завмер. Досі все побачене викликало сором і жаль. Тепер з’явилося інше почуття, якому він не знаходив назви. Слова про хлопчика чомусь озвалися болем, хоча не було жодних підстав сприймати їх на свій рахунок.
Андрій знову припав до щілини. У глибині стояло вузьке ліжко під старою ковдрою. На ньому лежала дуже літня жінка, склавши руки на грудях. Обличчя було звернене до стелі, очі відкриті й нерухомі. Ольга опустилася поруч навколішки, взяла її долоню, поцілувала.
— Я прийшла, Ганно Степанівно. Не хвилюйтеся, все роздали. Діти зараз їдять.
— Хай береже тебе Бог. Якби не ти, що стало б із ними? Та й зі мною…
Старенька слабо стиснула Ольжині пальці. Андрій зрозумів, що вона сліпа. Але в її обличчі не було тієї озлобленої втоми, яку він зустрічав у людей, що мали значно більше підстав для спокою. Навіть тут, серед сирості й бідності, вона вміла говорити з такою вдячністю, якої йому не доводилося чути у власному домі.
— Знову його бачили уві сні? — тихо запитала Ольга, поправляючи ковдру.
— Так, доню. Все пам’ятаю… Ростила, як рідного. Бувало, їжі ні для кого не знайдеться, а його все одно треба нагодувати. Уночі плакав — я співала, поки не засне. А потім по нього приїхали й забрали. Далеко забрали. Сказали, там йому буде краще.
По зморшкуватій щоці ковзнула сльоза. Старенька не витирала її, і далі тримаючи Ольгу за руку.
— Я ж лише доглядала його. Хіба в такої жінки питають, що вона відчуває, коли забирають дитину? Для них він поїхав у нове життя. А я лишилася думати: чи живий мій хлопчик, чи добре йому? Чи згадує він бодай інколи ту, яка любила його ще до того, як у нього щось з’явилося?
Андрієві стало важко дихати. Ніби чужа історія, одна з безлічі розповідей про розлуку, а від кожного слова хотілося відгородитися. Десь під звичними думками про роботу й гроші ворушилося давнє, майже втрачене почуття. Він змусив себе відвернутися від ліжка. Стара людина згадує минуле, переконував він себе. Можливо, плутає. До чого тут він сам?
Повернувши погляд до дітей, Андрій ніби заново побачив тісну кімнату. Їх виявилося ще більше, ніж здалося спочатку. Вони вмостилися на ковдрах і ящиках, їли, ділячи хліб на невеликі шматочки. Софія встигала обійти всіх: одному витерти рот, іншого заспокоїти, простежити, щоб їжа дісталася кожному. Малюка вона так само тримала біля себе.
— Тим, хто менші, залиш найбільші шматки, — сказала Ольга Софії, підвівшись від ліжка. — Ми поки обійдемося, а їм треба рости.
— Добре, тітко Олю.
У відповіді Софії не було ні здивування, ні образи. Андрія вразило, як просто дівчинка сприйняла потребу поступитися своєю вечерею. За віком їй самій ще була потрібна турбота, а тут вона водночас була старшою сестрою, нянькою й утішницею. Він спостерігав за її звичними рухами й дедалі ясніше розумів, яке життя ховалося за Ольжиним вечірнім відходом.
Сюди потрапляли діти, яким більше нікуди було йти. Цей дім давав їм бодай якийсь захист від вулиці. Для нього не вистачало ні міцних стін, ні світла, ні їжі, однак Ольга щодня перетинала місто й приносила те небагато, що вдавалося зібрати. Удень вона підтримувала лад серед чужого достатку, увечері допомагала втриматися цьому крихкому дому. Вперше Андрій побачив цілісно те, чого не помічав за словом «хатня робітниця»…
