Він тримав автомобіль приблизно за пів кварталу від зупинки й вимкнув фари. Під ліхтарем стояла Ольга. Пакети були біля її ніг, і жінка чекала автобуса з тим самим терпінням, з яким щойно вислуховувала звинувачення. Андрієві було незвично ховатися за кермом. Зазвичай його возив водій; для далеких поїздок існував перший клас, для ділових питань — кабінет. А тепер він сам вистежував свою працівницю.
Напис на малюнку не виходив із голови. Він повторював його подумки, намагаючись співвіднести з речами, побаченими на столику. Автобус під’їхав із гуркотом і скреготом гальм. Ольга піднялася в салон, відрахувала монети й сіла ззаду біля вікна. Андрій пропустив уперед дві машини, а тоді рушив слідом.
Дорога виявилася довшою, ніж він очікував. Спершу за вікнами тяглися широкі проспекти, доглянуті сади, рівні фасади. Потім світла стало менше. Асфальт пішов вибоїнами, будинки тулилися один до одного, зі стін лущилася фарба. Замість декоративних ліхтарів над вулицями висіли сплутані дроти. Біля дороги спали собаки, яких ніхто не проганяв.
Андрій знав це місто з іншої висоти: з вікон готелів, із власної тераси, крізь автомобільне скло на звичних маршрутах. Він не думав про те, як близько від його особняка починається життя без красивих фасадів. Тепер не можна було відвернутися до ділових паперів чи наказати їхати швидше. Щоб не загубити Ольгу, доводилося дивитися.
Місто змінювалося не відразу. Одна добре освітлена ділянка змінювалася темною, за черговим поворотом будинки тулилися дедалі ближче один до одного. Андрій і далі тримався за автобусом, а звичні орієнтири поступово зникали. Його дивувало власне незнання: Ольга їздила тут постійно, тоді як для нього дорога лише тепер набувала продовження за межами знайомих кварталів. Усе це існувало поруч, поки він жив так, ніби місто закінчується там, де закінчуються його справи.
Автобус кілька разів зупинявся. На одній із зупинок хатня робітниця вийшла, і Андрій різко загальмував. Біля зачиненого закладу, притулившись до стіни, сидів старий. Картон абияк захищав його від холоду. Потріскані руки лежали нерухомо, погляд був порожній. Перехожі оминали його з тією легкістю, з якою обходять незручно поставлений ящик.
Ольга присіла поруч. Із пакета дістала хліб і трохи фруктів, вклала все в старечі долоні. Андрій опустив скло, сам не помітивши цього руху, і почув:
— Потроху їжте, не поспішайте. Як Бог дасть, завтра ще принесу.
Старий притиснув хліб до себе. Він лише кивнув, не зумівши подякувати словами, і цього кивка виявилося досить, щоб Андрій відчув, як стисло горло. Ольга несла їжу невідомо кому через пів міста, але все одно віддала частину людині, якій було ще гірше. Вона не знала, що за нею спостерігають. Ніхто не мав похвалити її за цей вчинок.
У старечих руках хліб перестав виглядати непотрібним. Андрій бачив пальці, що дбайливо стискали його, і не міг позбутися спогаду про власний рух: як він торкався згортків, шукаючи під ними вкрадені речі. Одна людина притискала до себе те, від чого інша хотіла якнайшвидше відсмикнути руку. Ольга опинилася між ними, просто передавши їжу туди, де вона була потрібна. І нічого незвичайного у своєму вчинку вона, схоже, не бачила.
— Що ж ви за людина така? — вимовив Андрій, звертаючись радше до себе.
Вона сіла в наступний автобус, і він знову поїхав слідом. Ґрунтові вулиці змінили розбитий асфальт. Потяглися неоштукатурені стіни, дахи з листового заліза. Тепер уже люди дивилися на його машину: хто з настороженістю, хто з неприхованою цікавістю. Кілька хлопців на перехресті провели її поглядами. Андрій уперше так гостро відчув, наскільки помітним може бути багатство і як мало впевненості воно дає на незнайомій вулиці.
Кінцеву позначав іржавий знак. Ні навісу, ні лавки поруч не було. Ольга вийшла, а Андрій поставив автомобіль осторонь, подалі від світла. Продовжувати стеження за кермом тут було безглуздо: таку машину неможливо не помітити. Він завагався, а тоді відчинив дверцята.
Дорогі туфлі відразу загрузли у вологій землі. Андрій пішов пішки, тримаючись стін і намагаючись не виходити на освітлені місця. Попереду йшла все та сама жінка з пакетами, але її хода стала вільнішою. Тут їй не доводилося зникати з чужого поля зору. З дверей із нею віталися, називали на ім’я, впізнавали ще здалеку.
— Добрий вечір, Ольго! — гукнула жінка, що розвішувала білизну при свічці.
— Добрий вечір. Як ваш малюк, кашель не мучить?
Босий хлопчик підбіг із радісним вигуком: «Тітко Олю!» Вона скуйовдила йому волосся. Андрій ніколи не бачив такого виразу на її обличчі в особняку. Там воно було терплячим, стриманим. Тут тепло не доводилося ховати, і люди відповідали на нього так природно, ніби іншого ставлення до Ольги не існувало.
Він зупинився за стіною, даючи їй відійти. У себе вдома Андрій допитував цю жінку при свідках. На цих вулицях її приходу раділи. Від різниці між двома картинами ставало соромно сильніше, ніж від її прямих слів у вестибюлі.
Ольга звернула на вузьку стежку між похиленими парканами. Андрій обережно рушив за нею. Пахло мокрою землею, дров’яним димом, простою їжею з чиєїсь плити. Цей запах раптом видався знайомим. Самого місця він не впізнавав, але щось невловиме в повітрі озвалося болісним відчуттям, походження якого він не розумів. Згадати, де вже відчував подібне, Андрій не зміг.
Наприкінці стежки стояв дім, більший за сусідні. Його латали всім, що траплялося під руку: блоками, дошками, бляхою, шматками пластику. Іржаві металеві ворота лишалися прочиненими. Крізь щілини пробивалося світло свічок. Ольга зупинилася біля входу, і зсередини відразу долинув тоненький голос:
— Тітка Оля прийшла! Вона їжу принесла!
Застукотіли швидкі кроки, залунали інші голоси. Їх було багато. Андрій завмер у темряві, не доходячи до воріт. Він очікував побачити бідне житло, тих, хто потребує допомоги, але ця раптова дитяча радість застала його зненацька. Обережно наблизившись до стіни, він знайшов щілину між блоками й зазирнув усередину…
