— Тепер я розумію: дім, відновлений ціною ваших руїн, зруйнував би в мені все, що ще заслуговує на порятунок, — сказав Богдан. — Я не хочу повернути маєток, якщо для цього мушу втратити вас. І, якщо бути чесним, не хотів уже давно. Мені бракувало мужності зізнатися раніше.
Він не став переконувати Софію, що суспільство помилялося, називаючи її некрасивою. Такі слова перетворили б любов на суперечку з чужою оцінкою і знову зробили б зовнішність головним предметом розмови. Натомість Богдан назвав те, без чого більше не уявляв свого життя: її нещадну чесність, ясний розум, силу рук, які щойно витягли його з вогню, і рідкісний сміх, якого йому хотілося домагатися знову.
— Я шукаю ваше обличчя щоразу, коли ви виходите з кімнати, — зізнався він. — Одружився я не заради цього почуття. Але тепер не хочу навіть уявляти дім, у якому вас немає.
Софія надто довго була для оточення тягарем, предметом угоди або зручною мішенню. Їй знадобилося кілька митей, щоб повірити: Богдан говорить не з вдячності за порятунок і не намагається втішити жінку, яка пережила пожежу. У його погляді не було ні жалості, ні обов’язку. Він чекав на її відповідь, не наближаючись.
Перший поцілунок виявився повільним і обережним. Ніхто не вимагав його за шлюбним правом, ніхто не спостерігав, ніхто не оцінював вигідність союзу. Двоє людей обрали одне одного в напівзруйнованій каплиці, вкриті кіптявою, змучені страхом і нарешті вільні бодай у цьому єдиному рішенні.
У наступні тижні їхня близькість поглиблювалася з тією самою неквапливістю. Богдан ніколи не припускав, ніби чоловічий титул дає йому право визначати темп. Софія сама вирішувала, лишити свічку запаленою, загасити її, дозволити дотик чи зупинитися. Терпіння поступово відділяло ніжність від загрози. Вона вчилася бажати чоловіка без очікування, що наступної миті його почуття зміниться відразою.
Мирон дізнався, що подружжя пережило пожежу і зберегло книгу. Тоді він зробив останню пропозицію. Богданові обіцяли повністю відновити родовий маєток, погасити борги, надати впливову посаду, зняти всі звинувачення з Мар’яни й улаштувати тихе розірвання шлюбу без шкоди для репутації.
Потрібен був лише один підпис під заявою про те, що Софія душевно неврівноважена і потребує ізоляції. Богдан знову відмовив письмово і при свідках. Цього разу він відкинув саме ту винагороду, заради якої колись погодився на весілля.
Він не знав, що Софія стояла за нещільно причиненими дверима кабінету й чула кожне слово. Богдан не вимовив її імені з театральною відданістю і не намагався викликати захоплення. Він просто сказав посланцеві Мирона, що свобода дружини не продається ні за землю, ні за становище, ні за очищене родинне ім’я. Для Софії ця відмова важила більше за зізнання, висловлене просто в обличчя, бо була зроблена без розрахунку на її вдячність.
Після пожежі вони перестали зберігати докази в одному місці. Книгу, листи й розшифрування розділили, виготовили завірені копії й передали людям, чиє становище Мирон не міг легко похитнути. Лариса Савчук надіслала свою сторінку. Тітка Софії, Галина Вербицька, рідна сестра Мирона, нарешті зважилася надати останній лист Лідії, який дванадцять років ховала зі страху перед братом.
Остап, розуміючи, що пожежа лише погіршила його становище, спробував таємно домовитися зі слідством і звалити все на господаря. Але його власні копії підробок уже почали спливати. Кожен учасник змови прагнув урятувати себе, і тому ретельно вибудувана брехня руйнувалася зсередини.
Офіційний розгляд призначили на сірий осінній ранок у великій залі опікунської ради. Формально йшлося про право управління спадковим фондом. Насправді туди зібралися опікуни, судові чиновники, представники газет і члени обох родин, розуміючи, що вирішуватиметься доля кількох людей і репутація впливового дому.
Мирон розраховував на закриту розмову між чоловіками свого кола. Він очікував, що доньку знову представлять відсутньою, хворою і нездатною говорити за себе. Але двері зали відчинилися, і Софія увійшла під руку з чоловіком…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
