Остап Черненко служив Миронові понад двадцять років. Він складав фальшиві угоди, підробляв підписи, домовлявся з лікарем і оформлював папери, що дозволили відібрати в Софії дванадцять років життя. При цьому повірений ніколи не довіряв господареві цілком. На кожен злочин, скоєний за наказом, він зберігав копію, розраховуючи колись обміняти її на гроші або безпеку.
Поява книги Лідії означала, що час для втечі настав. Якщо докази потраплять до слідства, Остап опиниться поруч із Мироном на лаві підсудних. Щоб знищити документи й приховати власну участь, він влаштував пожежу.
Вогонь спалахнув уночі в дальньому приміщенні бібліотеки — саме там, де зберігалися розшифровані записи. Полум’я поширювалося надто швидко для випадкової іскри, що випала. Запах диму проник у коридори, потім пролунав тривожний крик, і дім прокинувся.
Софія в першу мить подумала не про порятунок, а про книгу. Вона лишалася в шухляді письмового столу і була єдиним цілісним доказом, здатним виправдати Павла й викрити Мирона. Нічого нікому не пояснюючи, Софія попрямувала до старого службового ходу, який запам’ятала ще дитиною, коли приїздила до маєтку разом із матір’ю.
Вона увійшла до бібліотеки через вузькі двері. Дим уже застилав очі, від жару було важко дихати. Софія навпомацки дісталася до столу, висунула шухляду й притисла книгу під плащем до грудей. У цю мить позаду з гуркотом обвалилася частина стелі, перекривши шлях, яким вона прийшла.
Богдан помітив зникнення дружини майже відразу. Дізнавшись, куди вона могла піти, він рушив за нею, пробираючись поміж палаючими балками. Він знайшов Софію біля столу й устиг затулити, коли згори зірвався важкий уламок. Балка вдарила його по плечу й збила навколішки.
Богдан спробував підвестися, але рука майже не слухалася. Тепер Софія стала його опорою. Вона згадала інший вихід, побачений під час дитячого візиту, закинула здорову руку чоловіка собі на плечі й повела крізь дим. Таємні двері покоробилися від сирості й жару і не відчинялися. Софія вперлася ногами в підлогу, навалилася всім тілом і штовхала, доки розбухле дерево не піддалося.
На холодне повітря вони вибралися разом. Софія майже винесла пораненого чоловіка, не випускаючи книги з-під плаща. Вони не зупинялися, доки не дісталися занедбаної каплиці на краю володінь.
У розбиті вікна падало місячне світло. Вівтар давно стояв порожній, підлогу вкривали пил і сухе листя. Одяг обох пахнув димом, плече Богдана пульсувало від удару, а руки Софії тремтіли тепер, коли безпосередня небезпека минула. Вона поклала врятовану книгу на кам’яну сходинку й переконалася, що сторінки цілі.
Богдан дивився на жінку, яку суспільство вважало слабкою, небажаною і придатною лише для вигідного шлюбу. Кілька хвилин тому саме її пам’ять і сила вивели його з вогню. Усі слова, які він тижнями ховав за обов’язком і обережністю, більше не хотіли лишатися невисловленими.
— Я одружився з вами, щоб урятувати родовий маєток, — почав він. — Думав, відновлений дім поверне моїй родині все, що відібрав ганьба. Мав намір бути ввічливим, жити відсторонено і називати це виконанням обов’язку. Обов’язок зручний тим, що нічого не вимагає від серця.
Софія підвела на нього очі.
— А тепер?
За стінами каплиці догорала бібліотека. Усередині було так тихо, що відповідь Богдана прозвучала майже як нова обітниця…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
