Життя без прикрасДвері зачинилися тихо. Маша залишилася в кімнаті, притискаючи понівечені руки до грудей. «Прощавай, Дімо», — сказала вона в порожнечу, але він уже йшов униз сходами, туди, де місто прокидалося під скрегіт двірницьких лопат і перший дзвін трамваїв.
Ленінград був буденний і байдужий. Люди поспішали на роботу, у булочних пахло хлібом, над Невою висіло низьке сіре світло. Дмитро знав, куди йде. До Палацового мосту, де вони з Машею колись гуляли дітьми, дивилися на воду й сперечалися, на що схожий шпиль Петропавлівської фортеці. Тоді майбутнє здавалося довгим, як ріка. Тепер воно звузилося до кількох кроків.
На середині мосту він зупинився й подивився на сіру воду. За спиною верескнули гальма. Чорні машини перекрили міст з обох боків. Голос у мегафон назвав його прізвище й наказав здатися. Дмитро не обернувся. Він раптом відчув дивний спокій: усі рішення вже прийняті, всі борги названі, всі дороги зійшлися в одну лінію між мостом і рікою. Внизу йшла Нева — холодна, спокійна, байдужа до людської люті. Він дістав пістолет. Не для них.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.