Двері зачинилися тихо. Маша залишилася в кімнаті, притискаючи понівечені руки до грудей. «Прощавай, Дімо», — сказала вона в порожнечу, але він уже йшов униз сходами, туди, де місто прокидалося під скрегіт двірницьких лопат і перший дзвін трамваїв.
Ленінград був буденний і байдужий. Люди поспішали на роботу, у булочних пахло хлібом, над Невою висіло низьке сіре світло. Дмитро знав, куди йде. До Палацового мосту, де вони з Машею колись гуляли дітьми, дивилися на воду й сперечалися, на що схожий шпиль Петропавлівської фортеці. Тоді майбутнє здавалося довгим, як ріка. Тепер воно звузилося до кількох кроків.
На середині мосту він зупинився й подивився на сіру воду. За спиною верескнули гальма. Чорні машини перекрили міст з обох боків. Голос у мегафон назвав його прізвище й наказав здатися. Дмитро не обернувся. Він раптом відчув дивний спокій: усі рішення вже прийняті, всі борги названі, всі дороги зійшлися в одну лінію між мостом і рікою. Внизу йшла Нева — холодна, спокійна, байдужа до людської люті. Він дістав пістолет. Не для них.
Крики наблизилися. Він заплющив очі й побачив не склад, не спортзал, не майстерню і не завод. Побачив Машу такою, якою хотів запам’ятати: усміхненою, живою, за роялем, з легкими руками на клавішах. Шопен. Вальс. Музика, яку вони намагалися вбити і не змогли. У цю мить йому здалося, що він знову чує її гру — не голосно, десь за шумом ріки й людських команд. Дмитро усміхнувся. «Честь маю», — сказав він. Постріл рознісся над Невою…
