Наступного дня картини перевезли в охоронюване приміщення при невеликій галереї. Галерист Дем’ян Борисович Гринюк зустрів їх біля службового входу. Спершу він говорив надто впевнено, майже поблажливо.
— Подивимося, що у вас за сімейна знахідка. Часто родичі після втрати перебільшують масштаб таланту.
Олеся стиснула губи.
— Не називайте Назара знахідкою.
Гринюк підняв долоню.
— Перепрошую. Професійна звичка звучить гірше, ніж має.
Перший ящик відкрили в чистій залі з білими стінами. Дем’ян Борисович оглядав полотна мовчки. Після п’ятої роботи перестав позирати на годинник. Перед портретом Софії попросив поставити додаткове світло. Біля картини з кабінетом стояв особливо довго, потім сказав тихіше:
— Це треба показувати.
— Можна? — перепитав Мирон Степанович.
— Треба. Але виставку не можна будувати на вашому каятті. У центрі має бути Назар: його вибір, його прізвище, його живопис. Інакше ви все зіпсуєте.
Ткач кивнув.
— Назва вже напрошується. «Прізвище матері».
Олеся довго дивилася на чорнову етикетку, яку галерист накидав олівцем: «Назар Левченко. Із приватної збірки родини». Їй стало страшно. Поки картини лежали в підвалі, вони були її таємною розмовою з чоловіком. На стінах галереї роботи перетворювалися на чужий погляд.
— Я не хочу, щоб люди шепотілися біля його болю.
— Вони дивитимуться, — відповів Ткач. — Шепотітимуться ті, кого приведе скандал. Тому треба заздалегідь закрити бруд фактами.
Коваленко вже готував захисну теку. До неї увійшли копії свідоцтва про шлюб, запис про народження Софії, документ про зміну прізвища, висновок про спорідненість, фотографії Назара за роботою, квитанції на полотна, листування із замовниками й акт зберігання. Окремо він додав запис Катерини з погрозами Вадима.
— Це не для публіки, — пояснив юрист. — Для захисту. Якщо почнуть поширювати брехню, відповімо швидко.
Вадим почав раніше, ніж очікували. За два дні Ірина Павлівна принесла Мирону Степановичу роздруківку з міського сайту пліток. Заголовок був грубий: «Покоївка з дитиною претендує на мільйони вдівця». У тексті натякали на підроблені папери, раптово знайдену онуку й картини, виявлені надто вчасно.
Олеся прочитала два рядки й поклала аркуш на стіл.
— Ось чому я не хотіла виставки.
— Винна не виставка, — сказав Мирон Степанович. — Винний він.
— А люди повірять.
— Не всі.
— Досить тих, хто дивитиметься на Софію як на наживку.
Коваленко запропонував обережний шлях: не жалісливе інтерв’ю, не виправдання на чутки, а матеріал у культурному виданні, де йтиметься про художника, документи й виставку. Так з’явилася Юлія Мороз. Вона приїхала до галереї без фотографа, з диктофоном і блокнотом.
— Я не пишу про спадкові чвари, — сказала журналістка. — Мене цікавить невідомий автор і причина, з якої його раніше не бачили.
Олеся погодилася говорити тільки про Назара. Вона розповіла про нічні роботи, дешеві пензлі, кімнату з протікаючою стелею, народження Софії, перший проданий начерк. Мирон Степанович сидів поруч і вперше слухав чужу версію життя сина без права перебити.
— Чому Назар не повернувся до батька? — спитала Юлія.
Олеся подивилася на Мирона Степановича. Той відповів сам:
— Тому що батько вимагав від нього відмовитися від себе.
Журналістка записала фразу, але не підвела очей.
— Ви готові, що це прочитають?
— Якщо я знову сховаюся за загальними словами, виставка стане брехнею.
Підготовка пішла швидше. Гринюк склав план зали, Ткач написав короткий текст про манеру Назара. Олеся відібрала особисті роботи, які не могла віддати чужому поглядові: портрет Софії після хвороби, маленький аркуш із лікарняним вікном, кілька надто домашніх начерків. Решту погодилася показати.
Мирон Степанович тим часом робив те, що раніше оформив би наказом. Тепер усе йшло через пояснення, документи й підписи. Коваленко привіз нотаріуса до дому, але перед тим окремо поговорив з Олесею.
— Мирон Степанович хоче оформити частину майна за життя. Це не купівля вашої згоди. Це захист Софії від недобросовісних спадкоємців і визнання статусу сім’ї Назара.
— Якщо я прийму, Вадим скаже, що мав рацію.
— Якщо відмовитеся, він знайде інший бруд. Важливо не те, що скаже Ратушний, а що буде з дитиною, якщо завтра з Мироном Степановичем щось станеться.
Олеся попросила часу. Увечері вона сиділа біля ліжка Софії. Дівчинка спала з розкритою долонею, на якій залишився зелений слід від олівця. У сусідній кімнаті Мирон Степанович обговорював із юристом захищений рахунок, право проживання, заповіт і частку в домі. Усі ці слова були надто великими для жінки, яка тиждень тому рахувала дріб’язок біля каси.
Вона зателефонувала Катерині.
— Мені здається, якщо я погоджуся, то зраджу Назара. Наче прийшла по гроші.
— Назар хотів би, щоб Софія більше не ховала печиво, — відповіла подруга. — Не плутай гордість із безпекою.
Уранці Олеся погодилася, але поставила умови. Усі рішення оформлюються прозоро. Жодної готівки, жодних усних обіцянок. Софія залишається Левченко. Картини Назара не входять до майна Мирона Степановича й належать спадкоємцям художника. Коваленко записав кожну фразу.
— Розумно.
Мирон Степанович підписав без суперечки. За його плечем висів портрет Соломії Андріївни. Олеся помітила, що тепер він дивиться на нього не як на ікону втрати, а як на співрозмовницю, перед якою соромно брехати.
До відкриття виставки залишалося три дні. У галереї пахло свіжою фарбою стін, картоном, кавою і тривогою. Роботи Назара вже висіли в залі. На дальній стіні розмістили полотно з постаттю біля вікна. Мирон Степанович попросив залишити поруч порожній простір.
— Чому тут нічого немає? — спитав Гринюк.
— Тому що він написав порожнечу поруч зі мною. Нехай вона залишиться.
Олеся вперше не заперечила. Увечері Софія підійшла до портрета батька. На картині Назар дивився не на глядача, а кудись убік, ніби чув поклик із сусідньої кімнати.
— Чому тато тут великий?
— Тому що тепер його побачать багато людей, — сказала Олеся.
— А він побачить мене?
Мирон Степанович, що стояв позаду, відповів майже нечутно:
— Побачить.
Олеся обернулася. У його голосі не було колишньої влади, лише прохання залишитися поруч зі спільним болем. Пізно вночі Коваленкові зателефонували з охоронної служби галереї. Він увімкнув гучний зв’язок, бо в кабінеті були Мирон Степанович і Олеся.
— Спрацювала сигналізація в приміщенні тимчасового зберігання, — повідомив черговий. — Одну людину затримано. При ній ніж для зрізання полотен і флешка з планом зали.
Олеся зблідла.
— Картини?
— Пошкоджень не бачимо. Чекаємо поліцію.
Мирон Степанович уже вдягав пальто.
— Хто він?
У слухавці почувся шерех, потім охоронець сказав:
— Називає себе кур’єром. Але в телефоні останнє повідомлення від контакту «В. Р.»: головне — прибрати портрет дівчинки до відкриття.
Олеся затулила обличчя рукою. Не викрасти картину, не зірвати виставку, не зіпсувати зал. Прибрати саме обличчя Софії, написане Назаром, коли донька ще спала в старому ліжечку біля батареї…
