Олеся опустилася на стілець. Софія, яка бавилася олівцями біля столу, підвела голову.
— Мамо, що таке висока?
Мирон Степанович підійшов до неї й зупинився за крок, не наважуючись наблизитися без дозволу.
— Це означає, що я справді твій дідусь.
Софія подумала й сказала:
— Тоді не кричи на маму.
Він кивнув.
— Не буду.
Телефон у руці Олесі завібрував. На екрані спливло повідомлення від Катерини: «Вадим знову приїжджав. Хотів купити картини. Сказав, що всяке буває. Все записала. Він не зупиниться».
Мирон Степанович побачив, як змінилося її обличчя.
— Що сталося?
Олеся простягнула телефон Коваленку. Юрист прочитав і відразу попросив:
— Перешліть запис мені. Оригінал нехай Катерина збереже. Нічого не видаляти.
— Він погрожував? — спитав Мирон Степанович.
— Поки що це тиск, — відповів юрист. — Зафіксуємо. Не будемо розмахувати цим як зброєю, поки є законний шлях.
— Я ж казала, — сказала Олеся. — Він не дасть нам спокійно жити.
— Вадим не має над вами влади.
— У нього є злість. Іноді цього досить, щоб зіпсувати життя сильніше за будь-яку владу.
Софія перебирала олівці й час від часу позирала на Мирона Степановича. Після слів про дідуся нова спорідненість ніби вимагала перевірки. Він хотів підійти ближче, але знову зупинився. Ще вчора він наказував залишити дитину біля воріт, а сьогодні боявся зробити крок без дозволу.
— Картини треба перевезти в захищене приміщення, — сказав Коваленко. — Не до Катерини й не сюди без охорони. Краще орендувати кімнату при галерейному складі, оформити акт приймання й поставити сигналізацію.
— Я не хочу ховати життя Назара по чужих комірчинах.
— Це тимчасово.
— До чого?
Мирон Степанович ніби прокинувся.
— До виставки?
Ткач, що стояв біля портрета, поправив окуляри.
— А ви думали залишити ці роботи в ящиках? Ваш син писав не для підвалу.
Олеся різко обернулася.
— Ніхто не робитиме з його смерті подію для багатих гостей.
— Я не про прийом, — м’яко відповів мистецтвознавець. — Я про право художника бути побаченим.
Мирон Степанович дивився на картину, де син зобразив його спиною до вікна.
— Він усе життя хотів виставку.
— Тоді почнімо з імені, — сказав Ткач. — Не Гордієнко. Левченко. Так він вибрав.
Олеся чекала заперечення, але Мирон Степанович кивнув.
— Під прізвищем матері.
Увечері вони сиділи в бібліотеці. Коваленко підготував договір зберігання картин і згоду Олесі на професійний опис без права продажу. Катерина приєдналася по відеозв’язку й зажадала, щоб в акт включили кожне полотно, навіть ті, де фарба обсипалася по краях.
— Я вашому світові не довіряю, — сказала вона з екрана. — Сьогодні плачуть, завтра оцінять і вивезуть.
— Правильно не довіряєте, — відповів юрист. — Документи для того й потрібні.
Мирон Степанович майже весь час мовчав. Коли папери підписали, він вийшов у коридор і зупинився біля зачиненої кімнати Назара. Ключ лежав у нього на долоні з ранку, але повернути замок він наважився лише тепер.
Кімната пахла пилом, старим папером і висохлою фарбою. На письмовому столі стояла чашка з тріщиною. У шафі висів шкільний піджак. У нижній шухляді лежали зошити, тека з малюнками й конверт без марки. Ірина Павлівна увійшла слідом і ввімкнула бра.
— Соломія Андріївна просила нічого тут не чіпати. Потім ви заборонили відчиняти.
— Я заборонив, щоб не згадувати.
— Ви заборонили всім іншим теж.
Він не відповів. У конверті виявився лист. Папір пожовк, чорнило зберегло різкий нахил рядка.
«Батьку, я пішов не з упертості. Ти казав, що син має бути корисним, ніби любов до нього залежить від того, наскільки він зручний у твоїх справах. Я хотів писати, а ти чув у цьому ганьбу. Мама просила тебе хоч раз подивитися мої роботи без насмішки, але ти бачив не картини, а непослух. Не шукай мене через помічників. Не надсилай грошей. Не вимагай повернення туди, де любов видавали як посаду. Якщо колись я прийду до твоїх воріт, відчини двері не спадкоємцю, а синові».
Мирон Степанович дочитав мовчки. Ірина Павлівна відвернулася до книжкової полиці.
— Він залишив це для мене, — сказав господар.
— Тепер ви прочитали.
Він склав аркуш, але пальці не слухалися.
— Покличте Олесю.
Вона прийшла за кілька хвилин. Софія вже спала в сусідній кімнаті, обійнявши бронзову конячку, яку Мирон Степанович дозволив узяти на ніч. Олеся прочитала лист повільно, і з кожним рядком її обличчя ставало суворішим.
— Тепер я розумію, чому він називав себе сиротою при живому батькові. Він не вірив, що ви почуєте.
— Так.
— Чому ви не покликали його до Соломії Андріївни перед смертю?
Мирон Степанович опустився на стілець.
— Я сказав собі, що він сам вибрав чуже життя. Що моя гордість важливіша за останнє прохання Соломії. Потім вона померла, а я продовжував злитися, щоб не визнати боягузтва.
Олеся не стала його втішати. Їй було жаль його, але не дужче, ніж Назара.
— Цей лист залишиться Софії, коли вона виросте. Хай знає, що батько мовчав не від байдужості.
— Залишиться. Я зроблю копію, оригінал передам вам.
Він поклав листа на стіл між ними. Той був легший за будь-яку картину й важчий за всі речі в домі…
