Уранці приїхав Мирослав Павлович Ткач. Він попросив гарне світло, рукавички й тишу. Спершу тримався стримано, майже холодно, як людина, яка не раз бачила, як родичі після втрати називають талантом будь-яку дорогу серцю річ.
— Хто оцінював роботи раніше?
— Ніхто, — відповіла Олеся. — Назар не встиг.
— Написати встиг. Це більше, ніж багато хто робить за довге життя.
Мирон Степанович стояв біля стіни.
— Він був талановитий?
Ткач зняв окуляри.
— Був? Ви питаєте так, ніби шукаєте сімейної втіхи. Перед нами зрілий автор. Є слабкі місця, це природно. Але сила безсумнівна. Подивіться на світло в портреті дитини. На порожнечу біля постаті в кабінеті. Це не аматорство.
Мирон Степанович відвів погляд.
— Я називав це примхою.
— Значить, тоді ви нічого не розуміли.
— Тепер розумію.
— Запізно для розмови з сином, — сказав мистецтвознавець. — Але не запізно для його імені.
У цю мить задзвонив телефон Коваленка. Юрист вийшов у коридор, говорив недовго й повернувся вже без звичної безсторонності.
— Надійшов попередній результат щодо лінії спорідненості. Офіційний документ доставлять пізніше, але лабораторія підтвердила: імовірність біологічного зв’язку Мирона Степановича із Софією як діда й онуки вкрай висока…
