Потім діставали міські дворики, мокрі дахи, старі вікна, сходи, руки жінки на ринку, хлопчика з собакою біля зупинки. Мирон Степанович дивився на полотна й розумів, що зовсім не знав дорослого сина. Усі ці роки в його пам’яті залишався юнак, який грюкнув дверима. А перед ним розкривалося життя, де Назар устиг стати чоловіком, батьком і художником.
У третьому ящику лежали автопортрети. На одному Назар був худий, у старій куртці, з подряпиною біля скроні. На останньому він дивився просто, ніби хотів сказати глядачеві те, що не встиг вимовити живим.
Софія тицьнула пальцем у полотно.
— Тато сердиться.
— Ні, — Олеся насилу всміхнулася. — Він думає. Він так дивився, коли грошей не було.
— Часто, — тихо сказала Катерина й одразу відвернулася.
— Є ще, — додала вона після паузи. — Але це важке.
Вона дістала велике полотно, загорнуте в простирадло. Коваленко допоміг зняти тканину. У підвалі стало тісно від тиші. На картині був кабінет Мирона Степановича: високе вікно, масивний стіл, книжкові полиці, людина спиною до глядача. Постать була написана жорстко, майже грубо, але в нахилі плечей жила така туга, що Олеся не відразу зрозуміла, кого бачить.
Мирон Степанович зрозумів одразу.
— Це я.
— Назар казав, що пише людину, яка забула обернутися, — сказала Олеся. — Я думала, це вигадка.
— Ні.
Він ступив крок до полотна й зупинився, не наважуючись наблизитися до власного силуету. Катерина вперше подивилася на нього без колишньої різкості.
— Він не викреслив вас. Дарма ви його викреслили.
— Я не викреслював.
— А як це називалося?
Відповіді не знайшлося. Коваленко почав опис: номер, короткий опис, стан полотна, пакування. Катерина підписувала поруч, Олеся перевіряла назву, Софія сиділа на ящику й малювала коробку з татовими картинами.
Коли вони піднялися у двір, біля під’їзду стояв Вадим Ратушний. Він тримав телефон біля вуха, але, побачивши Мирона Степановича, прибрав апарат у кишеню.
— Яка зустріч. Я думав, ти відпочиваєш, дядьку.
— Ти стежив?
— Хвилювався. Після вчорашнього маю право.
— Не маєш.
Вадим помітив ящики біля стіни підвалу, які вантажник допомагав пакувати назад.
— Ось воно що. Художня спадщина. Тепер зрозуміло, навіщо вдова з’явилася саме до тебе.
Катерина вийшла трохи вперед.
— Ще одне слово, і я викличу поліцію. І чекати довго не доведеться.
— Не нервуйтеся. Я можу допомогти. Купити ці картини для сімейного архіву. Олесі гроші потрібніші за запилені полотна.
Олеся притисла Софію до себе.
— Вони не продаються.
— Усе продається, коли нічим платити за житло.
Мирон Степанович повернувся до юриста.
— Зафіксуйте.
Коваленко ввімкнув запис на телефоні й спокійно сказав:
— Вадиме Олеговичу, чи правильно я розумію, що ви пропонуєте купити майно вдови Назара Левченка без оцінки, оформлення і всупереч її відмові?
Ратушний усміхнувся.
— Я пропоную не виносити сімейні справи на вулицю.
— Сімейні справи не вирішують тиском, — відповів Коваленко.
Вадим нахилився до Олесі.
— Подумайте. Сьогодні він плаче над полотнами, завтра згадає, що ви чужа. А я вмію домовлятися заздалегідь.
Катерина дістала свій телефон.
— Я теж умію. Запис іде.
Обличчя Вадима на мить втратило всю гладкість.
— Ви пошкодуєте.
— Це погроза? — спитав юрист.
— Порада.
— Тоді повторіть голосніше.
Ратушний відступив до машини. Перш ніж сісти, він подивився на Софію так холодно, що Олеся закрила дівчинку собою. Увечері в домі Гордієнків картини не розпаковували. Їх залишили в сухій кімнаті під замком, а ключі Коваленко передав Олесі.
Мирон Степанович не сперечався. Він лише попросив поставити полотно з кабінетом окремо, щоб уранці запросити мистецтвознавця Мирослава Павловича Ткача.
— Не для продажу, — відразу сказала Олеся.
— Для правди про Назара.
Вона втомилася сперечатися й кивнула. Уночі її розбудив тихий стукіт. За дверима стояв Мирон Степанович. У руках він тримав стару дерев’яну коробку.
— Я не зайду, — сказав він. — Лише хотів віддати.
— Що це?
— Дитячі фарби Назара. Соломія зберігала. Я знайшов у його кімнаті.
Олеся взяла коробку. На кришці було видряпано «Н. Г.». Усередині лежали засохлі тюбики, тонкий пензлик і маленька фотографія: Назар-підліток, Соломія поруч, позаду — той самий кабінет. На звороті рукою Соломії було написано: «Не ламай йому світло». Олеся довго дивилася на ці слова й розуміла, що в цій сім’ї прохання вміли запізнюватися так само страшно, як і люди…
