Наступного дня Коваленко підготував угоду про огляд спадкових речей Назара. У документі було зазначено: роботи можна оглядати й тимчасово перевозити лише за окремим актом і з письмової згоди Олесі; їх не можна фотографувати для публікації, оцінювати для продажу чи передавати третім особам без її дозволу. Окремим рядком юрист вписав, що Софія є спадкоємицею батька, а мати діє в інтересах дитини.
Мирон Степанович прочитав кожну сторінку й мовчки підписав.
— Ви могли сперечатися, — сказала Олеся.
— Міг. Але це картини Назара. Я вже одного разу вирішив за нього надто багато.
До будинку Катерини Литвин вони приїхали ближче до полудня. Старий п’ятиповерховий будинок зустрів іржавою аркою, тісним двориком і вибитими сходами біля під’їзду. Катерина чекала в куртці навстіж. Ключі були затиснуті в неї між пальцями, як маленька зброя.
— Олесі з Софією краще нагору. У підвалі пилюка.
— Я хочу татині фарби, — сказала Софія.
— Тоді ненадовго, — зітхнула Катерина.
Вона окинула Мирона Степановича таким поглядом, що той мимоволі випростався.
— Ви батько Назара?
— Так.
— Пізно прийшли.
— Знаю.
— Добре, що знаєте. Не доведеться пояснювати.
Коваленко показав угоду. Катерина прочитала все, не пропускаючи жодного дрібного рядка, потім кивнула.
— Підпишу як свідок. Якщо зникне хоч один аркуш, я піду не до вас, а в поліцію.
— І правильно зробите, — відповів юрист.
Підвал пах картоном, сирою штукатуркою й старим деревом. У кутку стояли чотири ящики, обтягнуті плівкою. На кожному чорним маркером рукою Назара було написано: «Не кантувати», «портрети», «місто», «для О. і С.». Олеся торкнулася останнього напису й відчула, як у горлі піднімається біль.
— Він зібрав це перед поїздкою, після якої не повернувся.
Мирон Степанович стояв біля стіни й не рухався. Катерина зірвала скотч і відкинула кришку першого ящика. Зверху лежав портрет Олесі зі сплячою Софією на руках. Назар написав дружину не красивою, а справжньою: з тінню втоми біля рота, плямою фарби на зап’ястку, скуйовдженою косою і такою ніжністю в повороті плечей, що Олеся відвернулася.
— Він писав це вночі, — сказала вона. — Я прокинулася, а він сидів на підлозі й шепотів: «Не ворушися, я запам’ятовую дім»…
