— Чому?
— Тому що це все, що залишилося Софії від батька.
Софія додала зовсім тихо:
— І пензлики.
Олеся погладила доньку по волоссю. Мирон Степанович дивився на олівцевий дім у прозорому файлі й, здається, боявся попросити про більше. Боявся почути відмову. Боявся зрозуміти, що син залишив по собі ціле життя, куди батька не запросили.
— Я хочу побачити його роботи, — сказав він.
— Не зараз.
— Чому?
— Тому що я прийшла сюди покоївкою, а ви вже хочете відкрити ящики з душею мого чоловіка. Я не готова віддати вам навіть погляд на них без гарантій.
Коваленко схвально кивнув.
— Олесю Романівно, ви маєте рацію. Роботи можуть входити до спадкового майна автора. Якщо не було інших договорів, самі картини й права на них належать спадкоємцям: вдові й доньці.
Мирон Степанович гірко всміхнувся.
— Навіть тут я запізнився.
— Тут ви ще можете не зіпсувати, — сухо сказав юрист.
Ірина Павлівна відвела Софію до сусідньої кімнати, дала олівці й попросила намалювати сад. Дівчинка погодилася, але альбом залишила поруч, ніби боялася, що дорослі знову знайдуть у ньому таємницю.
— Катерина має рацію, — сказав Мирон Степанович після довгого мовчання. — Я підпишу все, що треба. Картини залишаться вашими. Я прошу тільки побачити, ким став мій син без мене.
— Спочатку тест. Щоб не виглядати в очах вашого родича пройдисвіткою. Потім документи. І лише потім — картини.
— Гаразд.
За дверима Софія сміялася з чогось свого. Мирон Степанович повернувся на цей звук, ніби почув голос із давно зачиненої кімнати.
— Вона так схожа на нього.
— Так. І, здається, на Соломію.
— Ви її не знали.
— Ні.
— Пізнаєте. Якщо залишитеся.
Олеся витримала паузу. Проста схема зникла: прийшла працювати, не підійшла, пішла. Перед нею тепер стояв не лише наймач, а дід її доньки, людина, винна в болю Назара, і, можливо, єдина, хто міг дати Софії правду про ту частину батька, якої вона сама не знала.
— До ранку, — сказала вона. — Ми залишимося до ранку.
За годину вона знову говорила з Катериною телефоном. Та слухала, важко дихала й повторювала: тримайся подалі від племінника, такі люди спершу усміхаються, а потім шукають слабке місце. Ящики з картинами були на місці, підвал зачинений, ключ у подруги. Якщо хтось захоче дивитися роботи, нехай спершу дасть папір. Назар залишив Олесі не лише дитину, а й усе, що написав. Цю пам’ять не можна було роздавати на довірі.
Вранці Коваленко приїхав о дев’ятій. Він привіз підготовлені запити й бланк згоди для лабораторії. Софія снідала сирником, але половину звично загорнула в серветку.
— Можна взяти ще, коли захочеш, — сказав Мирон Степанович.
— Я не про ще, — відповіла Софія. — Я про потім.
Олеся перехопила погляд господаря.
— Це звичка після важких місяців. Не треба пояснювати їй достаток за столом.
— Я зрозумів.
У лабораторії все зайняло менше часу, ніж вона боялася. У Софії взяли зразок майже непомітно, потім у Мирона Степановича. Коваленко перевірив номери пробірок, підписи, копії квитанцій. Усе було правильно, чітко, без зайвого тиску, але Олеся вийшла на вулицю з відчуттям, ніби частину доньки віддали на чужий суд.
Після обіду юрист повідомив перші результати перевірки: шлюб підтверджувався, запис про народження збігався, зміна прізвища Назара була оформлена законно після смерті Соломії Андріївни.
— Того місяця ми знімали кімнату без гарячої води, — сказала Олеся. — Він мив пензлі в тазику й жартував, що холодна вода допомагає кольору не брехати.
— Ви знали його щасливим? — спитав Мирон Степанович.
— Іноді. Коли писав. Коли Софія сміялася. Коли ми купували полотно більше, ніж могли собі дозволити.
— А нещасним?
— Щоразу, коли лист із минулого приходив без зворотної адреси.
Мирон Степанович різко підвів голову.
— Які листи?
— Я не читала. Він спалював їх над мийкою. Казав, це рахунки за чуже життя.
Ірина Павлівна, що стояла біля вікна, зблідла.
— Після відходу Назара ви наказали секретареві надіслати повідомлення: припинити утримання, закрити картку, продати машину…
Мирон Степанович вийшов із вітальні. Двері кабінету зачинилися з глухим стуком. Олеся не пішла за ним. Вона написала Катерині: «Покажу картини тільки з документом. Завтра приїдемо». Відповідь прийшла майже відразу: «Ключ у мене. Чекаю»…
