— Де ви це взяли? — спитав він так глухо, що Софія знову сховалася за матір.
Олеся дивилася на аркуш і не відразу зрозуміла, чому простий начерк вибив із господаря дому всю колишню твердість. Цей малюнок вона бачила багато разів. Назар то вкладав його в альбом Софії, то знову прибирав, ніби сперечався із собою. На запитання відповідав ухильно: старий дім, дитяча пам’ять, місце, про яке краще не говорити.
— Це малюнок Назара, — сказала вона. — Він називав його домом із минулого. Ні прізвищ, ні адреси не казав.
Коваленко підійшов ближче, але без дозволу аркуша не взяв.
— Можна?
Олеся кивнула. Юрист розгорнув папір на столі. Лінії були швидкі, але точні: вежка, ґанок, перехід до зимового саду, вигин доріжки. Для Олесі це раніше було дивне місце з пам’яті чоловіка. Для Мирона Степановича — удар, у якому не потребувалося жодного зайвого слова.
— Це наш дім, — вимовив він. — Він пам’ятав його.
— Він казав, що батьків у нього немає.
— А про дім?
— Сказав якось: там його ніхто не чекав.
Ірина Павлівна стояла біля дверей.
— Він малював вежку саме так, як її видно з дитячої, — прошепотіла вона. — Соломія Андріївна ставила на підвіконня м’яту в глиняних горщиках.
Софія визирнула з-за Олесі.
— Тато казав, там сердитий дід жив.
Мирон Степанович заплющив очі.
— Цією людиною був я.
Олеся не стала його жаліти. Раптом їй стало ясно: Назар не розповідав прямої правди, але й не викреслював минуле до кінця. Він залишав довкола доньки крихти пам’яті — дім без адреси, бабусю без прізвища, доріжку без назви, старий біль без пояснення. Можливо, збирався колись усе відкрити. Можливо, не встиг.
Коваленко акуратно вклав аркуш у прозорий файл.
— Оригінал залишається в Олесі Романівни. Я зроблю копію при свідках. Це не юридичний доказ спорідненості, але важлива сімейна річ і підтвердження зв’язку Назара з цим домом.
— Він не хотів повертатися, — сказав Мирон Степанович.
— Він боявся, — відповіла Олеся. — Тільки тепер я не знаю, кого сильніше: вас чи того, що буде з нами після цієї правди.
— Після Вадима? — уточнив юрист.
Олеся подивилася на двері, за якими щойно зник Ратушний.
— Він уже назвав мене шахрайкою. Якщо дізнається про картини, почне торгуватися за пам’ять про Назара.
— Не почне, якщо все оформити правильно, — сказав Коваленко. — Спершу документи, потім тест, далі опис робіт. Жодних показів, перевезень і передач без розписок, актів і свідків.
Мирон Степанович підвів погляд.
— Картини є?
— Є, — Олеся відповіла після паузи. — У Катерини Литвин, у підвалі. Багато полотен. Я не продала жодного, хоча були дні, коли грошей не вистачало навіть на ліки…
