— Стеж за словами.
— Я обережний. Просто намагаюся зрозуміти, хто ці люди.
Коваленко ступив ближче.
— Олеся Романівна Левченко. Вдова Назара.
Вадим завмер лише на мить, але цього вистачило, щоб переляк виказав себе раніше за усмішку.
— Назара? Нашого Назара?
— Мого сина, — сказав Мирон Степанович.
— Дивно. Син зник багато років тому, а тепер раптом знаходиться вдова з дитиною. Дуже вчасно.
Олеся випросталася.
— Ми йдемо. Мені досить.
— Зачекайте, — Вадим підняв долоні. — Я не хотів образити. Просто зараз стільки людей уміють добре підготувати документи, вивчити історію, підібрати фотографії й навіть дитячі малюнки.
Мирон Степанович ступив до нього.
— Ще одне слово — і ти вийдеш.
— Я захищаю тебе.
— Від моєї онуки?
Вадим подивився на Софію. Дівчинка притислася до матері, але не заплакала.
— Поки ми нічого не знаємо.
— Знаємо достатньо, щоб не ображати дитину, — втрутився Коваленко. — Документи перевіряються офіційно. Є докази обману — пред’являйте. Натяки залиште для розмов без свідків.
Олеся взяла доньку за руку міцніше.
— Мироне Степановичу, я погоджуся на тест. У лабораторії, офіційно, з моєї письмової згоди. Але жити тут під образами не буду. Сьогодні нас відвезуть до подруги.
— Ні, — вихопилося в господаря.
Вона глянула на нього так, що він урвався.
— Будь ласка, залиштеся до ранку, — сказав він уже іншим голосом. — Якщо вранці вирішите поїхати, я не утримуватиму.
Вадим коротко розсміявся.
— Ти справді збираєшся залишити в домі невідому жінку після години знайомства?
— Вона дружина Назара.
— На папері.
— За законом, — поправив Коваленко.
Олеся відчула, як Софія стиснула її пальці, і цього вистачило, щоб усередині піднялася спокійна злість.
— Я не буду доводити порядність людині, яка прийшла ділити чужий біль, — сказала вона. — Мій чоловік помер. Ваша сім’я його не шукала. А тепер я маю виправдовуватися за бідність?
Вадим зблід від роздратування, але відповісти не встиг. Софія раптом вислизнула з материнської руки, відкрила альбом на потрібній сторінці й підійшла до столу.
— Мамо, покажи.
— Софіє, не треба.
— Тато казав, колись у нас буде дім.
Мирон Степанович повільно наблизився. На дитячому малюнку були чоловік із пензлем, жінка з довгою косою, маленька дівчинка і великий сірий дім за деревами. Колони, балкон, вежка над зимовим садом — усе було неточним, дитячим, але впізнаваним. Олеся похолола. Раніше вона вважала цей дім вигадкою, пам’яттю без адреси. Тепер за вікном стояла його справжня тінь.
— Звідки ти знаєш це місце? — спитав Мирон Степанович.
Софія притисла альбом до себе.
— Тато малював. Казав, там живе дідусь, який сердиться.
Вадим різко ступив ближче.
— Зворушлива підготовка. Дитину теж вивчили?
Мирон Степанович повернувся до нього, і обличчя його змінилося так, що Ірина Павлівна мимоволі відступила до стіни.
— Геть із мого дому.
— Дядьку!
— Зараз.
Вадим застібнув пальто повільно, з ображеною усмішкою.
— Ти ще пошкодуєш, що повірив першій-ліпшій.
Двері грюкнули. Софія здригнулася. Олеся присіла поруч і обійняла доньку, а сама раптом зрозуміла: назад до простої роботи покоївки вже немає дороги. З альбому, розкритого на колінах дівчинки, випав складений учетверо аркуш.
Це був не дитячий малюнок. Швидкий олівцевий начерк зробила доросла людина: високий дім із вежею, доріжка між голими кущами, чоловік біля вікна, що стоїть спиною. Унизу стояв короткий напис рукою Назара: «Дім, куди я не повернувся».
Мирон Степанович нахилився, підняв аркуш і завмер, ніби на тонкому папері було написано не назву, а вирок…
