За дверима почулися голоси. Один належав Коваленку, інший був незнайомий, гучний, надто самовпевнений для людини, яку не запрошували.
— Я сам пройду, Богдане. Дядько вдома?
Софія здригнулася й засунула альбом під подушку. Олеся вийшла в коридор, тримаючи доньку за руку. У вітальні вже стояв високий чоловік років сорока в дорогому пальті. Усмішка в нього була гладенька, але не тепла. Він обійняв Мирона Степановича за плечі так, ніби мав право на будь-яку близькість.
— Дядьку, Ірина сказала, у тебе неприємність. Я відразу приїхав.
— Я тебе не кликав, Вадиме, — сухо відповів Мирон Степанович.
— Сім’я не чекає запрошень, коли пахне бідою.
Вадим Ратушний помітив Олесю і Софію біля дверей. Його погляд затримався на сумці, на дитячому пальтечку, на альбомі, який дівчинка встигла знову притиснути до грудей.
— То ось яка вона, біда, — м’яко сказав він…
