Вона майже не пам’ятала, як вони дісталися до галереї. У машині Мирон Степанович мовчав, Коваленко коротко відповідав на дзвінки, а Олеся дивилася в темне скло й увесь час бачила один рядок із чужого повідомлення: прибрати портрет дівчинки. Здавалося, хтось хотів ударити не по полотну, а по самому доказу, що Назар любив і був любимий.
Біля службового входу блимали червоні вогні. Охоронець стояв біля дверей, стискаючи рацію. За ним на металевому стільці сидів худий хлопець у куртці кур’єрської служби. Руки в нього тремтіли, але не від холоду. На підлозі лежав опечатаний пакет із ножем для полотен.
— Картини цілі? — спитала Олеся замість привітання.
— Цілі. До зали він не дійшов. Камери все зняли.
Коваленко підійшов до поліцейських, відрекомендувався, передав договори зберігання й дані власників робіт. Він говорив спокійно, без зайвих емоцій. Олеся вихоплювала окремі слова: заява, записи камер, список картин, законні інтереси дитини. Ніхто не обіцяв миттєвої розплати. Усе йшло строго, сухо, через документи — саме так, як і мало бути, якщо вони хотіли не помсти, а захисту.
Мирон Степанович зупинився перед портретом Софії. На полотні дівчинка сиділа з олівцем у руці й ніби чекала батька.
— Він хотів ударити по ній, — сказала Олеся.
— По всіх нас.
— Нехай відповідає законно, — сказав Коваленко, повернувшись ближче до півночі. — Заяву прийнято, запис передано, телефон затриманого вилучили за процедурою. Завтра надамо листування Катерини й матеріали про тиск.
— Після такого ви хочете впустити людей? — спитала Олеся.
— Саме після такого. Якщо відступите, Ратушний отримає те, чого домагався.
Мирон Степанович подивився на порожню залу.
— Назар знову залишиться за зачиненими дверима.
Ці слова вирішили все. Уранці Юлія Мороз випустила статтю «Без бруду і жалю»: про прізвище матері, невідомого Назара Левченка й картини, які чекали світла. Там були факти: зміна прізвища, шлюб, визнана донька, підтверджена спорідненість, висновок Ткача. Публічні натяки на обман втрачали ґрунт.
За сніданком Софія водила ложкою по тарілці й питала, чому мама вдягла гарну блузку.
— У тата виставка.
— Там будуть люди?
— Так.
— Вони не заберуть його картини?
— Ні.
— А дідусь буде?
— Буде.
Дівчинка подумала й серйозно сказала:
— Тоді я візьму пензлик.
Старий пензлик Назара лежав у дерев’яній коробці. Мирон Степанович хотів залишити його у вітрині, але Олеся не стала ховати річ за склом. Софія тримала пензлик так дбайливо, ніби несла маленьку свічку.
Надвечір біля галереї зібралися гості: мистецтвознавці, журналісти, молоді художники, кілька людей, які колись знали Назара за замовленнями й майстернями. Катерина стояла поруч з Олесею і при кожному шереху оберталася до дверей.
— Не подобається мені цей натовп, — прошепотіла вона.
— Мені теж. Але Назар стояв би біля стіни й робив вигляд, що йому байдуже. А вночі прочитав би кожну замітку.
У залі ввімкнули м’яке світло. На стінах проступили обличчя, дворики, вікна, руки, дахи, портрети дружини й доньки. Назар нарешті говорив з усіма, хоча сам давно мовчав під холодною землею.
Гринюк відкрив вечір коротко:
— Перед вами художник, який обрав не гучне прізвище, а власний шлях. Тут немає біографії, зручної для красивого міфу. Тут є живопис, у якому біль не просить жалю.
Потім уперед вийшов Мирон Степанович. У залі стало тихіше. Аркуш із підготовленою промовою лишився в нього в кишені.
— Я батько Назара, — сказав він. — І людина, яка багато років називала його дар примхою. Мені здавалося, син зобов’язаний продовжити сімейну справу. Я хотів бачити поруч управлінця, спадкоємця, продовжувача. Не художника.
Олеся стояла біля портрета Софії й майже не дихала.
— Коли Назар відмовився, я поставив умову: справа сім’ї або вигнання з мого життя. Він обрав себе. Я назвав це зрадою. Тепер розумію, хто зрадив першим.
Катерина стиснула руку Олесі.
— Мій син помер, а я дізнався про це майже через рік. Його вдова прийшла в мій дім шукати роботу. Моя онука стояла на порозі з альбомом. Якби того дня я знову заговорив наказом, вони пішли б назавжди. Ця виставка не купує прощення. Тут лише визнання. Назар Левченко був художником. Олеся Романівна — його дружина. Софія Назарівна — його донька і моя онука.
Софія підвела голову на слово «онука». Мирон Степанович подивився на неї і вперше при людях усміхнувся без зусилля.
Вхідні двері відчинилися. Вадим Ратушний увійшов під час паузи. На ньому було дороге пальто, обличчя зберігало впевненість, але очі швидко бігали по залі.
— Дуже зворушливо, — голосно сказав він. — Тільки дядько забув уточнити, як швидко покоївка стала спадкоємицею.
Залою пройшов шерех. Софія притислася до ноги Олесі. Коваленко вже йшов до Ратушного.
— Обережніше з формулюваннями.
— Я маю право ставити запитання.
— Запитання ставлять без наклепу.
Вадим усміхнувся.
— Доведіть спершу, що ця жінка не знала, до кого влаштовується. Може, вона спеціально готувала появу біля воріт? Дитину навчили малюнком, історію вивчили, картини знайшли дуже вчасно.
Олеся хотіла відповісти, але Мирон Степанович підняв долоню.
— Не треба. Я скажу.
Він підійшов до племінника близько, але голосу не підвищив.
— Ти знаєш, що вночі охорона затримала людину в галереї?
— Чув чутки.
— Тоді почуєш факт. Матеріали передано поліції: камери, повідомлення, ніж для зрізання полотен, спроба дістатися до портрета дитини. Я не звинувачую тебе з трибуни. Цим займуться компетентні органи. Але в моєму домі, у компанії й поруч із сім’єю тобі більше немає місця.
Обличчя Вадима спотворилося.
— Сім’єю? Ти називаєш сім’єю жінку, яку знаєш тиждень?
— Я називаю сім’єю вдову свого сина і його доньку.
— А я хто?
— Син моєї двоюрідної сестри. І людина, яка вирішила, що спадок важливіший за дитину.
Коваленко додав без натиску:
— За публікаціями з неправдивими відомостями направлено претензії. За погрозами Катерині Литвин є запис. Далі спілкування тільки через представників.
Вадим зрозумів, що вистава не вдалася. Він подивився на Олесю з ненавистю.
— Ти ще пошкодуєш, пройдисвітко.
Катерина вийшла з-за Олесі й стала між ними.
— Повтори для запису.
Гринюк покликав охорону. Вадим окинув залу, побачив спрямовані камери, стиснув зуби й вийшов сам. Двері зачинилися тихо, але його кроки ще довго відлунювали в коридорі…
