Удень Софія сиділа в себе за столом і складала з конструктора великого диплодока. Деталі клацали неголосно, дитина наспівувала собі під ніс пісеньку з мультика. Двері розчахнулися без стуку. На порозі виникла Влада, а за її плечем — Людмила Степанівна, яка приїхала перевірити, чи досить дбайливо всі обходяться з нещасною донькою.
— Софіє, можна тихіше? — Влада скривилася й притиснула пальці до скронь. — Від цього клацання в мене мігрень. І взагалі дивно, що дівчинка грається якимись ящерами. Дівчинці ляльки потрібні, материнський інстинкт розвивати. А то виросте потім, — вона показово схлипнула, — порожньою квіткою.
Софія підвела сірі уважні очі. У свої сім років вона вміла дивитися так, що дорослі починали почуватися незатишно.
— Диплодоки не ящери, — повідомила вона після паузи. — І вони не клацають, вони листя жують. А материнський інстинкт у мене є. Я вчора Мурчикові таблетку від глистів у шматочок ковбаси сховала.
Людмила Степанівна сплеснула руками, ніби почула не дитячу логіку, а родинне прокляття.
— Ромо! Іди сюди, подивися, чого вона дитину навчила! У домі чуже горе, а тут динозаври й глисти!
Роман з’явився у дверях з обличчям людини, яку висмикнули з безпечного укриття.
— Софійко, може, планшет візьмеш? У навушниках, га? Тітці справді погано.
Марта, яка стояла в коридорі з кошиком чистої білизни, увійшла до кімнати. Кошик вона поставила на підлогу дуже обережно.
— Софія складатиме свого диплодока стільки, скільки захоче. Якщо у Влади болить голова, у ванній на верхній полиці є аптечка. Знеболювальне допомагає надійніше, ніж виселення дитини з її власної кімнати.
— Ти перегинаєш, — спробував Роман надати голосу твердості, але вийшло хрипко й непереконливо. — Влада не може мати дітей. Їй боляче бачити все це.
— Що саме? Конструктор? Чи те, що в цій квартирі Софія має свої права?
Роман відвів очі. Людмила Степанівна стиснула губи. Влада театрально зітхнула, але кімната залишилася за дитиною…
