Життя без прикрасПолегшення принесло їй новий приплив сил. Тепер Тетяна ясно відчувала: схвалення господаря їй не потрібне. Як не потрібен і будь-чий інший дозвіл бути собою. Знайдене сьогодні місце вона вперше обрала сама. Вечір уже багато що змінив для неї, і, проходячи далі крізь натовп, вона дедалі виразніше помічала, який відгук викликала її поява.
У спрямованих на неї поглядах були цікавість, зацікавленість, часом навіть захоплення. До такої уваги вона не звикла, але та допомагала не опускати голови. На плечі лежала тверда рука Максима. За цю незмінну підтримку Тетяна була йому глибоко вдячна: його віра допомогла їй прийти сюди, а спокій поруч із ним давав змогу зберігати самовладання.
Щойно вони ввійшли до великої зали, шепіт став помітно гучнішим. До неї долітали окремі репліки.
— Хіба це не хатня робітниця Віктора Петровича?
— Вона прийшла з Максимом Коваленком?
— Як же гарно вони виглядають разом!
— А обличчя Віктора ти бачив?
Тетяна помічала, як він напружується й дедалі частіше звертає на неї погляд. Кожен такий коментар зачіпав його самолюбство. Але увага до неї не обмежувалася невдоволенням господаря. Підходив Микола Степанович, підходили інші гості: вітали, підтримували, казали, що захоплені її витримкою.
На мить натовп розступився. У центрі зали, оточений гостями, стояв Віктор, але дивився він тільки на неї. Зневага дивно змішувалася на його обличчі з недовірою — немов він не міг поєднати побачене з тією тихою хатньою робітницею, яку звик не помічати. Він знову попрямував до неї, розмірено ступаючи, з обличчям, що нічого не виражало.
Пульс знову пришвидшився. Тетяна нагадала собі, хто вона й що вже зуміла змінити, та опанувала себе.
— Враження ти сьогодні, безумовно, справила, — різко почав Віктор.
— Дякую, Вікторе Петровичу. Приємно, що ви звернули увагу.
Вона сама здивувалася, наскільки спокійно змогла зустріти його погляд. Губи господаря здригнулися, в очах проступило роздратування.
— Такою я тебе не очікував побачити. Але скажи: тобі справді затишно тут, серед людей зовсім іншого світу?
Поблажливість у його голосі була та сама. Він знову намагався утвердити свою вищість, і Тетяні стало прикро, проте показувати, що він завдав їй болю, вона не збиралася.
— Вікторе Петровичу, світ же досить великий. Гадаю, у ньому для кожного знайдеться своє місце. Хіба ні?
Він зціпив зуби; потемнілий погляд виказував зусилля, з яким він стримувався. Максим ступив уперед раніше, ніж Віктор відповів. Тепер і його погляд став жорстким.
— Вікторе, шкода, що з усім вашим багатством ви так і не зрозуміли ціни поваги, — холодно промовив він. — Тетяна заслуговує бути тут анітрохи не менше за інших.
У відповідь з’явилася вимушена усмішка, геть позбавлена веселощів. Віктор переводив погляд із Максима на Тетяну.
— Що ж, поруч із людиною на кшталт Максима неважко почуватися захищеною. Правда, Тетяно?
— Поруч зі мною є ті, хто в мене вірить, Вікторе Петровичу. Цього мені досить.
Вона не відвела очей. Обличчя Віктора спохмурніло, але відповіді не було. Наостанок він кинув на неї спопеляючий погляд і, повернувшись, пішов у натовп.
Лише коли він зник, Тетяна видихнула: з плечей наче звалився тягар. Сторонньому спостерігачеві їхня сутичка могла видатися незначною, для неї ж ця маленька перемога багато важила. Максим повів її далі залою, продовжуючи знайомити з людьми. Один співрозмовник виявлявся привітнішим за іншого, і стіни, якими вона колись себе оточила, починали руйнуватися. Звільнялося місце для нового почуття: вона була серед цих людей своєю, більше не невидимкою.
Вони перейшли до іншої частини зали, коли натовп раптом затих. Тетяна спантеличено озирнулася й побачила мера, який увійшов із невеликим почтом. Його поважали, знали за чарівність і відданість місту. Вона не припускала, що він з’явиться на прийомі. Поки він просувався між гостями, тиснучи руки й перекидаючись парою слів, її знову охопила несміливість. Усе-таки це був вищий світ; захотілося відійти, загубитися серед решти.
Та піти вона не встигла: мер помітив Максима. Його обличчя засяяло, він попрямував до них і простягнув руку.
— Максиме Коваленку! Скільки ж ми не бачилися. Радий зустрічі!
— І я радий вас бачити, — відповів Максим, тиснучи йому руку з легкою, щирою усмішкою.
Мер подивився на Тетяну й здивовано підняв брови.
— А ваша супутниця?
— Дозвольте відрекомендувати вам Тетяну, мою близьку подругу, — сказав Максим, узявши її за руку й ніжно стиснувши пальці.
— Мені приємно з вами познайомитися, — промовила вона, зберігши самовладання й чемно всміхнувшись під пильним поглядом.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.