— Пізно. — Я взяла потерту сумочку. — Уже приїхали.
Ми пішки піднімалися сходами на шостий поверх. Ліфт, звісно ж, не працював. Богдан мовчав, але я відчувала його напруження.
На майданчику він дістав ключі, але, випередивши його, двері відчинила жінка років п’ятдесяти з акуратною укладкою й у домашньому, але явно недешевому костюмі.
— Богданчику! — Вона обійняла сина, уважно дивлячись на мене поверх його плеча. — А це і є твоя Ксенія?
— Так, мам. Знайомтеся. Ксюшо, це моя мама, Лариса Михайлівна.
Я простягнула руку, намагаючись мати трохи зніяковілий вигляд.
— Дуже приємно. Богдан так багато про вас розповідав.
— Заходьте, заходьте.
Лариса Михайлівна окинула мене швидким оцінювальним поглядом.
— Роздягайтеся.
Я зняла дешевий пуховик, під яким була проста водолазка з масмаркету.
Мама Богдана оглянула мене з ніг до голови, затримавши погляд на моїх чоботях, на щастя, теж не брендових.
— Проходьте до вітальні. Павле Івановичу! — гукнула вона вглиб квартири. — Вони прийшли.
Квартира була звичайною трикімнатною, але з гарним ремонтом і добротними меблями. На стінах висіли дипломи й фотографії, на полицях стояли книжки та сувеніри з подорожей.
Атмосфера була дуже затишною й навіть комфортною. Із кімнати вийшов високий сивуватий чоловік у домашніх штанах і сорочці — на вигляд інтелігент.
— Тату, це Ксюша, — представив мене Богдан.
— Павло Іванович. — Батько потис мені руку. — Дуже приємно нарешті познайомитися.
Він видався мені більш приязним, ніж його дружина. Усмішка була щирою, без того оцінювального погляду, яким мене окинула Лариса Михайлівна.
— Сідайте до столу…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
