Життя без прикрас— Пізно. — Я взяла потерту сумочку. — Уже приїхали.
Ми пішки піднімалися сходами на шостий поверх. Ліфт, звісно ж, не працював. Богдан мовчав, але я відчувала його напруження.
На майданчику він дістав ключі, але, випередивши його, двері відчинила жінка років п’ятдесяти з акуратною укладкою й у домашньому, але явно недешевому костюмі.
— Богданчику! — Вона обійняла сина, уважно дивлячись на мене поверх його плеча. — А це і є твоя Ксенія?
— Так, мам. Знайомтеся. Ксюшо, це моя мама, Лариса Михайлівна.
Я простягнула руку, намагаючись мати трохи зніяковілий вигляд.
— Дуже приємно. Богдан так багато про вас розповідав.
— Заходьте, заходьте.
Лариса Михайлівна окинула мене швидким оцінювальним поглядом.
— Роздягайтеся.
Я зняла дешевий пуховик, під яким була проста водолазка з масмаркету.
Мама Богдана оглянула мене з ніг до голови, затримавши погляд на моїх чоботях, на щастя, теж не брендових.
— Проходьте до вітальні. Павле Івановичу! — гукнула вона вглиб квартири. — Вони прийшли.
Квартира була звичайною трикімнатною, але з гарним ремонтом і добротними меблями. На стінах висіли дипломи й фотографії, на полицях стояли книжки та сувеніри з подорожей.
Атмосфера була дуже затишною й навіть комфортною. Із кімнати вийшов високий сивуватий чоловік у домашніх штанах і сорочці — на вигляд інтелігент.
— Тату, це Ксюша, — представив мене Богдан.
— Павло Іванович. — Батько потис мені руку. — Дуже приємно нарешті познайомитися.
Він видався мені більш приязним, ніж його дружина. Усмішка була щирою, без того оцінювального погляду, яким мене окинула Лариса Михайлівна.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.