Життя без прикрасГосподиня жестом запросила нас на кухню.
— Я приготувала твої улюблені пироги, Богданчику.
За столом почався звичайний допит, замаскований під ввічливу бесіду. Лариса Михайлівна розпитувала про мою роботу, сім’ю, плани на майбутнє. Я чесно розповіла про своїх батьків: мама працює в поліклініці медсестрою, тато — слюсарем на заводі.
Про роботу збрехала, назвавшись звичайною менеджеркою в невеликій фірмі.
— А зарплата яка? — прямо запитала жінка. — Розумієте, нам важливо, щоб Богдан не тягнув на собі всю сім’ю.
Богдан почервонів.
— Мам, ну що ти?
— Нічого страшного. — Я усміхнулася. — Розумію ваше занепокоєння. Отримую близько сорока тисяч. Небагато, але на життя вистачає.
Лариса Михайлівна й Павло Іванович перезирнулися. Я бачила, як вона подумки прикидає наш сімейний бюджет.
— А амбіції є? Кар’єрне зростання? — продовжила допит мати Богдана.
— Стараюся, але, знаєте, без зв’язків і вищої освіти складно. — Я зобразила несміливість. — У мене лише технікум.
Насправді в мене було дві вищі освіти: економічна й маркетингова. Плюс MBA, який я здобула заочно, уже працюючи в компанії.
— А сім’я Ксенії місцева? — долучився до розмови Павло Іванович.
— Ні, з іншого міста. Батьки там живуть, у своєму будинку. Невеликому, але власному.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.