Андрій мовчки переставив його долоні. Денис спробував знову. Поліно розкололося.
— Дякую.
— Угу.
На цьому розмову було завершено. Але дивитися на Дениса Андрій став інакше. Уже не як на міського гостя, який заїде й зникне, а як на людину, готову вчитися, якщо не вміє.
Поліна Гончаренко прийняла його швидше. Вона взагалі вирішувала про людей одразу. Або впускала серцем, або зачиняла двері назавжди. Дениса впустила після першої вечері, коли він не став нахвалювати їжу гучними словами, а просто доїв усе й попросив добавки.
— Нормальний хлопець, — сказала вона чоловікові потім. — Тільки руки ще міські.
— Минеться, — відповів Андрій.
Тітка Стефа й далі спостерігала з професійною суворістю.
— Мартко, цей затримається, — повідомляла вона. — У нього погляд не прогулянковий.
— Який ще прогулянковий?
— Такий, коли чоловік приїхав подивитися на траву й на дівку. А в цього погляд робочий. Думає, куди себе поставити поруч із тобою.
Марта робила вигляд, що не слухає. Але запам’ятала.
Вона опиралася недовго. Не тому, що була слабкою. Денис просто не квапив. Не вимагав негайних рішень, не тиснув, не ображався на її мовчання. Він приїжджав, допомагав, ставив запитання, слухав. Якось просидів із нею до глибокої ночі над конспектами з ботаніки. Марта готувалася до заліку, а він, поки вона повторювала назви рослин, малював на полях зошита маленькі дерев’яні будиночки.
— Ти навіщо їх малюєш? — спитала вона, коли вже злипалися очі.
— Так краще думається.
Вона нахилилася над зошитом. Будиночки були акуратні, але не мертві: широкі вікна, ґанки, димарі, деталі, які видавали людину, що вміє бачити простір.
— Намалюй ділянку біля річки, — сказала вона. — Я давно думаю, що там можна зробити.
Він узяв чистий аркуш. Вона говорила, він креслив. Вона пояснювала, де сонце, де низина, де вітер, де краще не ставити сарай, бо навесні вода підходить близько. Він уточнював розміри, повертав аркуш, прикидав проходи, сперечався про стежку, знову виправляв. До ранку перед ними лежав перший начерк того, чого ще не існувало, але що вже здавалося можливим.
Тоді Марта вперше подумала: все, пропала.
До великого міста Денис привіз її за пів року. Формально — познайомити з матір’ю. По суті — на той самий іспит, який ніхто не називав іспитом, але всі троє знали, що він відбудеться.
Квартира Ірини Миронівни розташовувалася в старому районі. Високі стелі, темний паркет, дорогі меблі, жодної випадкової чашки, жодного дитячого малюнка на холодильнику, жодної фотографії на комоді. Простір був бездоганно вичищений від життя, ніби життя дозволялося впускати туди лише за розкладом.
Ірина Миронівна зустріла їх у домашньому шовковому халаті кольору топленого молока. Не тому, що не встигла перевдягтися. Просто її домашній вигляд був таким самим продуманим, як і все інше: холодний відтінок волосся, рівна спина, тонкий запах дорогих парфумів, ідеальні нігті.
Вона швидко оглянула Марту. Погляд ковзнув по сукні, волоссю, взуттю, руках. Швидко, майже непомітно, але Марта відчула, як із неї зняли мірку.
— Денисе, — сказала Ірина Миронівна, легко всміхнувшись, — яка в тебе… природна дівчина.
Денис поруч напружився. Марта почула це навіть не вухами — шкірою. Він чекав, чи образиться вона, чи знітиться, чи почне виправдовуватися.
Вона просто усміхнулася.
— Добрий вечір, Ірино Миронівно. Дякую, що запросили.
За вечерею все було ввічливо. Саме це й робило розмову неприємнішою. Ірина Миронівна не підвищувала голосу, не вимовляла грубих слів, не ставила прямих образливих запитань. Вона працювала тонко, як хірург.
— Марто, ви навчаєтеся?
— Заочно. Педагогічний напрям, біологія.
— Заочно, — повторила Ірина Миронівна з маленькою паузою. — Зручний формат.
— Так. Можна поєднувати з роботою.
— А робота в селі у вас яка?
— Допомагаю мамі в бібліотеці, веду гурток природознавства для дітей. І готую документи для фермерської справи.
— Фермерської?
— Так. Хочу зробити невелику екоферму й гостьовий будинок.
Виделка Ірини Миронівни завмерла над тарілкою.
— Цікаво.
За секунду вона повернулася до сина:
— Денисе, ти казав, у вас новий об’єкт у старому будинку?
