Він підійшов ближче.
— Март, мені тридцять. Я багато років жив так, як від мене чекали. Хороша школа, правильний інститут, пристойна робота, міська квартира, проєкти, знайомі, перспективи. Усе вибудувано, усе схвалено. — Він говорив неголосно, без скарг, але в голосі чулося те, що рідко виходило назовні. — Ти — перше рішення, яке я прийняв не зі страху когось розчарувати. Перше цілком моє. І я не збираюся відмовлятися від нього тільки тому, що мама не витримала розмови.
Марта довго мовчала. Дивилася на нього, на його руки, на машину за спиною, на дорогу, що йшла поміж деревами в бік великого міста.
— Гаразд, — сказала вона нарешті.
— Гаразд?
— Так. Вийду.
Він усміхнувся так широко, що на мить став зовсім іншим — відкритим, розгублено щасливим, справжнім.
— Обручка в машині. Зараз принесу.
— Обручка потім, — зупинила вона його. — Ходімо спершу додому. Мама пельмені ліпить. Не можна робити пропозицію голодним.
Вони познайомилися двома роками раніше на волонтерському зборі, де реставратори, архітектори й місцеві жителі відновлювали стару дерев’яну церкву. Марта була там місцевою координаторкою. Вона знала, у кого збереглися старі лиштви, де можна знайти схожі дошки, хто зі старих пам’ятає, як раніше ставили зруби, у кого в сараї лежить різьблена деталь, яку давно збиралися викинути, але так і не викинули.
Денис приїхав із рулоном креслень і впевненістю людини, звиклої спиратися на документи. Уже в перший день вони посперечалися.
Суперечка виникла через віконну лиштву. Денис збирався відтворити її за старою фотографією: рівно, симетрично, як вимагала проєктна логіка. Марта заперечила, що фотографія не передає головного. У цих місцях лиштви не були ідеально однаковими. Майстри залишали невелику асиметрію, живий зсув, ніби дерево мало дихати, а не стояти по лінійці.
— Це ніде не зафіксовано, — сказав Денис.
— Зате це правда.
— Правда має мати підтвердження.
— Тоді поїдьмо, я вам покажу підтвердження.
Він поїхав. Дивився на три старі будинки поспіль, на різьблення, на повторювані, але не однакові лінії, на ту саму навмисну нерівність, якої не помітив би чоловік, звиклий дивитися лише в архів. Хвилин п’ять мовчав, потім дістав блокнот і почав швидко замальовувати.
— Ви маєте рацію, — сказав він, не підводячи голови.
— Я знаю.
Він підвів очі. У них не було ні образи, ні поблажливості. Лише щирий інтерес. Марта здивувалася. Міські фахівці зазвичай не любили визнавати помилки перед місцевими. Частіше починали пояснювати, що були праві, просто з іншого боку.
— Денис, — сказав він, хоча вони вже знайомилися вранці.
— Марта.
Вони потиснули одне одному руки. Сонце було низьке, вересневе, тепле, пахло сосною й старим деревом. Десь біля церкви хтось голосно кликав помічників: не сходилися балки. Денис озирнувся, потім знову подивився на Марту.
Увечері він попросив розповісти йому про дерев’яну архітектуру цих місць. Вона розповідала довго, майже дві години, забувши, що збиралася повернутися додому засвітла. Денис слухав так уважно, як слухають люди, яким важливо не просто запам’ятати слова, а зрозуміти, чим живе місце.
Коли збір закінчився, він підійшов до неї перед від’їздом.
— Можна я ще приїду? Не по роботі. Просто.
Марта подивилася на нього примружено.
— Дорогу запам’ятали?
— Запам’ятав.
— Тоді приїжджайте.
Він приїхав за три тижні. Потім за два. Потім став приїжджати майже щовихідних. Село спершу поставилося до нього насторожено. Приїжджий, міський, з м’якими руками й машиною, яка блищала навіть після дощу. Тітка Стефа, сусідка Гончаренків, сімдесятирічна жінка з гострим язиком і непохитним правом знати все, сказала якось через паркан:
— Міський твій часто ходить. Подивимося, на скільки його вистачить.
— Тітко Стефо, він не мій.
— Авжеж, не твій. Я ж сліпа, нічого не бачу.
Довго перевіряти не довелося. Уже на другий приїзд Денис допомагав Андрію Гончаренку колоти дрова. Андрій був із тих чоловіків, які говорять мало, але кожне слово в них як цвях — коротке й міцне. Він спостерігав, як Денис бере колун, незграбно приміряється, робить перший удар не туди, другий упевненіше, третій уже майже правильно.
— Руки не так поставив, — сказав Андрій.
Денис зупинився.
— Покажете?
