— Так. Із того самого села. Мамо, я розумію, що ти скажеш.
— Тоді навіщо питати?
— Я не питаю. Я повідомляю. Я люблю тебе, але це моє рішення. Я хотів, щоб ти дізналася від мене.
Вона поклала слухавку. Не різко, не театрально. Просто натиснула кнопку завершення виклику, бо говорити далі було неможливо. У кімнаті стало так тихо, що було чути, як у стіні клацає опалення.
Тим часом Марта Андріївна Гончаренко стояла на краю зарослої ділянки біля річки. Трава сягала їй майже до колін, реп’яхи чіплялися за поділ старого фартуха, а за спиною горлав півень Рудик, який щоранку будив пів села і, здавалося, пишався своїм призначенням.
Ділянка колись належала старому Бондарю. Після його смерті земля довго стояла нічийною, ніби чекала того, хто нарешті побачить у ній не бур’ян і перекошений колодязь, а майбутнє життя. Марта бачила. Бачила тут три теплиці, а може, й чотири. Бачила праворуч загін для кіз, бо там земля сухіша. Бачила невеликий гостьовий будиночок біля берези, де вікно виходило б на воду. Бачила стежку, грядки, сарай, дітей, які приїжджають із міста й уперше торкаються руками теплого боку кози.
Вона думала про це вже не перший рік. Відтоді як повернулася з великого міста, де навчалася заочно на педагогічному й швидко зрозуміла: місто можна любити за музеї, книгарні, каву в маленьких закладах і вологий блиск вулиць після дощу. Але жити там, прокидатися там щоранку, дихати там постійно — ні. Усе в ній тяглося сюди: до річки, лісу, ранкової сирості, до батьківського дому, до сусідів, які знали все про всіх і все одно приносили одне одному молоко, якщо в когось захворіла корова.
Телефон завібрував у кишені фартуха.
«Март, вийдеш до дороги? Я приїхав».
Вона насупилася. Денис мав приїхати завтра. Він рідко порушував плани. У нього все було за часом, за списками, за кресленнями. Якщо приїхав раніше — значить, або щось сталося, або щось вирішилося остаточно.
Марта витерла руки об фартух і пішла до дороги.
Машина Дениса стояла біля повороту. Він вийшов, побачив її й раптом так видихнув, ніби всю дорогу тримав у грудях тягар і тільки тепер дозволив собі поставити його на землю.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт. Ти чого сьогодні?
— Хотів тебе побачити.
Вона уважно подивилася на нього. За півтора року Марта навчилася читати його обличчя. Денис був людиною стриманою, не з тих, хто кидає слова на вітер. У нього були втомлені очі, передчасні тонкі зморшки біля скронь і така звичка мовчати, що іноді здавалося: він спершу будує фразу всередині, як дім, перевіряючи, чи витримають стіни.
— Що сталося? — спитала вона.
— Нічого поганого.
— Це не відповідь.
Він усміхнувся, але усмішка вийшла несміливою, майже хлоп’ячою.
— Виходь за мене.
Навколо стало дуже тихо. Навіть Рудик, здається, на секунду замовк. Від річки тягнуло холодною вологою, трава шаруділа під вітром, десь біля дальніх городів рипнула хвіртка.
— Денисе, — повільно сказала Марта. — Ти зараз серйозно?
— Так. Цілком.
Вона схрестила руки на грудях.
— Мамі сказав?
— Щойно.
— І що?
— Вона поклала слухавку.
Марта кивнула. Нічого несподіваного в цьому не було. З Іриною Миронівною вона зустрічалася лише двічі, обидва рази в місті, обидва рази за вечерею, і обидва рази йшла з відчуттям, що складала іспит, запитання до якого заздалегідь були складені так, щоб вона провалилася. І річ була не в освіті, не в манерах, не в сукні. Запитання стосувалися походження, невидимого, але вирішального пункту в особистій анкеті Ірини Миронівни.
Батько Марти, Андрій Гончаренко, був теслею. Мати, Поліна, працювала в сільській бібліотеці. Сама Марта навчалася заочно, вела дитячий гурток і мріяла про ферму. Соромитися не було чого. Але Ірина Миронівна вміла дивитися так, що навіть упевнена людина раптом починала почуватися випадковою гостею в чужій вітальні.
Марта такою себе не почувалася. І, здається, саме це дратувало майбутню свекруху найдужче.
— Денисе, твоя мати мене не прийме, — сказала вона.
— Знаю.
— Не «може, колись», не «звикне з часом». Не прийме.
— Я розумію.
— І все одно?
