Він почав розповідати про реставрацію. Ірина Миронівна слухала його зовсім інакше. Її обличчя пом’якшало, очі стали живими. Марта спостерігала й раптом зрозуміла: ця жінка справді любить сина. Не вдає, не тримається за нього з розрахунку. Любить усією доступною їй силою. Просто сила ця була схожа на міцну руку, яка не вміє гладити — тільки втримувати.
Пізніше, коли розмова знову повернулася до справ, Марта спитала:
— Ви давно займаєтеся салоном?
Ірина Миронівна трохи здивувалася.
— Двадцять років.
— Це непросто. Особливо зараз, коли послуги такого типу сильно змінюються, конкуренція зростає.
— Ви цікавилися?
— Мені важливо розуміти, як влаштований малий бізнес. Я ж теж збираюся починати свій.
Пауза вийшла іншою. Уже не поблажливою, а уважною. Денис під столом обережно накрив її долоню своєю, але Марта не опустила очей. Вона дивилася на Ірину Миронівну спокійно, без виклику.
Вечеря закінчилася без відкритої сварки. Ірина Миронівна прощалася коректно, навіть трохи тепліше, ніж зустрічала. Але коли Денис вийшов у передпокій по куртку, вона встигла сказати Марті тихо:
— Ви усвідомлюєте, що Денис міг би жити інакше?
Марта повернулася до неї.
— Усвідомлюю.
— І вас це не бентежить?
— Ні. Бо він доросла людина. Добре, коли доросла людина вміє обирати сама.
Ірина Миронівна нічого не відповіла. Денис повернувся, вони попрощалися й поїхали.
У таксі Марта довго дивилася у вікно на вогні великого міста.
— Ну? — спитав Денис.
— Вона тебе любить.
— Знаю.
— Але мене не прийме. Ти теж знаєш.
— Знаю.
— І все одно?
— І все одно.
Марта кивнула. За склом світилися вікна, мокрий асфальт ловив відбиття ліхтарів, і місто, красиве, строге, чуже, повільно пливло повз.
Весілля зіграли в селі біля річки. Невелике, гомінке, живе. На подвір’ї Гончаренків поставили довгі дерев’яні столи, між яблунями натягнули гірлянду з лампочок, Поліна три дні готувала, Андрій носив лавки, Павло дістав гармошку, яку беріг для особливих випадків.
Ірина Миронівна приїхала. Денис до останнього не був певен, що вона з’явиться, але вона вийшла з таксі у світлій хутряній накидці, зовсім недоречній у літній день, і відразу стала виглядати так, ніби її перенесли з музейної зали на сільське свято.
Вона сиділа рівно, говорила мало, дивилася поверх голів. Андрій підійшов до неї сам, налив у маленьку чарку домашньої настоянки.
— Випийте, Ірино Миронівно. За молодих.
Вона подивилася спершу на чарку, потім на нього. Випила.
Павло заграв щось повільне. Денис і Марта танцювали посеред двору. Марта сміялася, закинувши голову, Денис тримав її міцно, майже дбайливо. Ірина Миронівна дивилася на сина, і на її обличчі на мить з’явилося не осудження, не роздратування — біль. Такий, якого людина сама не чекає побачити на власному обличчі.
Коли настала її черга говорити тост, вона підвелася й промовила лише кілька слів:
— Живіть щасливо. Раз уже обрали.
Потім поїхала раніше за всіх. Не попрощалася з гостями, тільки сказала Денисові біля хвіртки, поки він проводжав її до машини:
— Ти дорослий. Відповідай за свої рішення сам.
— Я так і роблю, мамо.
— Я не схвалюю.
— Я знаю.
Вона сіла в машину й поїхала. Денис повернувся у двір, знайшов поглядом Марту. Вона нічого не спитала, просто простягнула йому руку. Павло заграв голосніше, тітка Стефа, на захват усіх сусідів, пішла танцювати так, ніби їй було не сімдесят, а двадцять п’ять.
Перший рік після весілля вони жили в місті, у невеликій квартирі Дениса в спальному районі. Квартира була тепла, скромна, зручна. Марта й далі навчалася, їздила в село за кожної нагоди, збирала документи, рахувала майбутні витрати, креслила плани разом із Денисом на кухонному столі.
Денис працював в архітектурному бюро. Повертався пізно, але повертався. Для Марти це мало значення. Вона знала сім’ї, де чоловік начебто є, а в домі його немає ніколи.
Ірина Миронівна була присутня в їхньому житті, як протяг. Не завжди помітно, але постійно. Вона телефонувала Денисові в ті години, коли Марти не було поруч: вранці, поки та була в душі, або пізно ввечері, коли вона затримувалася на заняттях. Приходила без попередження. «Була поблизу», — казала вона, хоча район був їй зовсім не по дорозі. Завжди приносила щось синові: книжку, шарф, дорогу каву, нову теку для креслень. Для Марти — ніколи нічого.
Одного разу вона прийшла, коли Марта була вдома сама.
— Дениса немає, він буде о восьмій, — сказала Марта, відчинивши двері.
— Я знаю.
Ірина Миронівна пройшла до вітальні, не чекаючи запрошення. Оглянулася. На підвіконні стояла дерев’яна миска, привезена із села. На стіні висів дитячий малюнок із гуртка. У вазі сушилися трави. Квартира, раніше майже безлика, поступово обростала Мартою.
— Ви тут облаштовуєтеся, — сказала Ірина Миронівна.
— Ми тут живемо, — відповіла Марта. — Чаю хочете?
