— Ні. Я ненадовго.
Вона повернулася й подивилася просто.
— Марто, ви недурна жінка. Отже, маєте розуміти: у Дениса могло бути більше. Інша кар’єра, інші зв’язки, інші перспективи. У нього талант, освіта, ім’я в професійному середовищі. Були пропозиції у великих проєктах, можливість поїхати працювати за кордон. З вами він залишиться поруч із вашими грядками й козами. Це не образа. Це реальність.
Марта вислухала до кінця. Потім сказала:
— Ірино Миронівно, я бачу, що ви любите Дениса. Але ви прийшли в мій дім без запрошення й говорите мені, що я заважаю вашому синові жити. Це неправда. І, мені здається, ви самі це розумієте.
— Ви надто впевнені в собі.
— Ні. Я впевнена в ньому. Якщо Денис захоче іншого життя, він скаже про це мені. Не вам. Мені.
Ірина Миронівна дивилася на неї так, ніби вперше не могла дібрати правильної фрази.
— Вас провести? — спитала Марта.
Після її відходу Марта зачинила двері, притулилася до них спиною й кілька секунд просто дихала. Потім набрала Дениса.
— Твоя мама приходила.
— Я знаю. Вона написала. Март, пробач, вона просто…
— Денисе, не треба зараз пояснювати її замість неї. Я не влаштовую скандалу й не прошу тебе обирати між нами. Але поговорити з нею маєш ти. Сьогодні.
Він помовчав.
— Добре.
Вагітність Марта відчула раніше за тест. Було раннє ранку, за вікном ішов дрібний міський дощ, кухня пахла чаєм і вологим одягом на батареї. Вона сиділа за столом і раптом знала. Просто знала всім тілом, як знають прихід весни до першої зелені.
На першому УЗД лікарка сказала буденно:
— У вас двоє.
Марта якийсь час дивилася на екран, не відразу розуміючи, як у такому сірому мерехтінні вміщується ціла нова реальність. Денис поруч видав дивний звук — чи то видих, чи то короткий смішок, чи то спробу не розплакатися.
— Двоє? — перепитав він.
— Двоє, — відповіла Марта.
Ірині Миронівні вони зателефонували разом. Марта тримала телефон на гучному зв’язку, Денис сидів поруч, плече до плеча.
— Двійня, — повторила Ірина Миронівна після довгої паузи. — Господи. І коли ви тепер збираєтеся влаштувати життя нормально?
Денис заплющив очі. Марта відсунула телефон від себе й сказала сухо:
— Вітає.
Пологи були важкі. Денис провів у коридорі дев’ять годин. Сидів, вставав, ходив від стіни до стіни, знову сідав, забував пити воду, дивився на зачинені двері й уперше в житті розумів, що жодні креслення, жодна логіка, жодне вміння все прорахувати не допомагають, коли за дверима вирішується найголовніше.
Ірина Миронівна приїхала наступного дня. З порожніми руками. Не тому, що не хотіла нічого приносити, а тому, що не знала, що потрібно. Вона стояла біля скла й дивилася на онуків. Хлопчик був рудуватий, сердитий, з кулачками, стиснутими так, ніби збирався сперечатися зі світом із першої хвилини. Дівчинка лежала тихо, з великими сірими очима, схожими на очі Марти.
— Остап і Софія, — сказав Денис. — Твої онуки, мамо.
— Я розумію, хто вони, — відповіла Ірина Миронівна.
І пішла раніше, ніж Денис устиг зрозуміти, що саме майнуло в її обличчі. Щось було. Дуже швидко. Майже ніжність. Але воно зникло, як зачинені двері.
Розмова про переїзд сталася через вісім місяців після народження дітей. Пізно ввечері. Остап і Софійка нарешті заснули, і в квартирі настала та особлива тиша, яка буває тільки там, де живуть немовлята: крихка, дорогоцінна, ніби її не можна зачепити навіть чашкою об стіл.
— Я хочу додому, — сказала Марта.
Денис не здивувався.
— Я знаю.
— Не просто хочу. Мені треба. Ділянку старого Бондаря ще продають. Якщо ми зараз її не візьмемо, потім буде пізно. Там можна зробити все, що ми малювали.
Він мовчав. Потім підвів очі.
— Я теж думав. Давно. Я можу відкрити майстерню в області. Там повно старих садиб, дерев’яних будинків, занедбаних об’єктів. Це не гірше за міську роботу. Просто інше. Може, навіть чесніше.
Марта дивилася на нього уважно…
