Водночас родина не забувала, що Клим — не іграшка й не окраса дому. Миронові знову й знову нагадували: птах сам вирішує, коли підійти, коли відлетіти, коли залишитися поруч. Дитина не намагалася втримати Клима силою, а ворон не почувався бранцем. Він обирав повертатися, і від цього його прив’язаність здавалася ще дивовижнішою.
Поступово Клим став частиною родинного життя так природно, ніби завжди був поруч. Він зустрічав Мирона біля дому, з’являвся, коли хлопчик повертався після дитячого садка, супроводжував його доріжкою й уважно стежив за кожним кроком. Іноді він ішов землею поруч, поважно переставляючи лапи, іноді перелітав трохи попереду, ніби перевіряв шлях. Якщо Мирон заходив до будинку, птах нерідко залишався надворі й вмощувався на підвіконні.
Тоді починалося наполегливе постукування дзьобом по шибці. Короткий звук лунав знову й знову, доки хтось не підходив до вікна. Клим нахиляв голову, дивився всередину темним уважним оком і виразно давав зрозуміти, що його помітили недостатньо добре. Іноді його впускали. Двері відчинялися, він обережно опинявся всередині, оглядався й обирав місце поруч із Мироном.
У домі він поводився інакше, ніж на подвір’ї. Не ставав зовсім ручним, не втрачав своєї пташиної незалежності, але міг спокійно вмоститися біля дивана або поруч із дитиною, коли родина проводила час разом. Мирон сидів нерухоміше, ніж зазвичай, бо боявся сполохати друга. Клим чистив пір’я, позирав навсібіч, іноді прислухався до домашніх звуків. У такі хвилини межа між диким і домашнім здавалася тонкою. Ніхто не забував, що за вікном на нього чекає небо, але поруч із дитиною Клим виглядав напрочуд спокійним.
Та Клим мав не лише м’яку, довірливу вдачу. У ньому швидко виявилася весела хитрість. Найбільше його цікавили пустушки молодшого малюка. Щойно така річ опинялася без нагляду, птах ніби перевтілювався. Він міг сидіти неподалік цілком байдуже, нічим не виказуючи зацікавлення, і чекати. Варто було дорослим відволіктися, як Клим стрімко нахилявся, хапав здобич дзьобом і відлітав убік, залишаючи по собі здивовані вигуки й сміх.
Ці витівки повторювалися не раз. Родина вже знала, що пустушки краще не залишати там, де до них може дістатися чорний бешкетник, але Клим однаково знаходив мить. У його вибриках не було злості, лише цікавість і бажання погратися. Він ніби розумів, що викликає довкола рух, усмішки, подив, і це робило його ще вдоволенішим…
