Домашнім тваринам теж перепадало від його жартів. Коти й собаки, що жили поруч із родиною, спочатку не знали, як ставитися до дивного птаха, який їх не боявся. Клим міг раптом з’явитися зовсім близько, пройтися перед ними з поважним виглядом або різко змахнути крилами. Коли тварини кидалися навздогін, він миттєво злітав і опинявся на недосяжній висоті.
Його присутність змінювала настрій дому. Навіть звичайні дні ставали незвичайними, бо ніхто не знав, де Клим з’явиться наступної миті. Сусіди звикли до цієї картини, але все одно зупинялися подивитися, як ворон супроводжує хлопчика або приносить черговий камінчик до дитячої гри.
Роки минали не гучно, а майже непомітно. Мирон підростав, ставав упевненішим, змінювалися його ігри, змінювалося подвір’я, змінювалися звички родини. Але Клим і далі повертався. Він залишався вільним: міг відлітати, міг сам обирати відстань, міг з’являтися тоді, коли хотів. Родина дедалі ясніше розуміла, що колись урятувала не просто ослабле пташеня. Вони дали йому шанс вижити, а натомість отримали присутність істоти, яка не була зобов’язана любити людей, але обрала довіру.
Іноді батько Мирона згадував той день на подвір’ї. У пам’яті знову поставали трава, маленьке темне тільце, безпорадні лапки й важка пауза після розмови з фахівцями. Він думав про те, якою тонкою буває межа між випадковою знахідкою і долею, між рішенням пройти повз і рішенням нахилитися. Якби тоді вони заплющили очі на слабке пташеня, їхнє життя, мабуть, залишилося б звичайним. Але в ньому не було б Клима…
