Перші успіхи були маленькими, але для родини означали дуже багато. Одного разу Клим упевненіше підвів голову. Потім зробив кілька міцніших кроків. Згодом почав реагувати на знайомі голоси, перестав здригатися від кожного руху й дозволяв підійти ближче. Його пір’я поступово ставало рівнішим і густішим, в очах зникала каламутна втома, а в рухах з’являлася та насторожена зібраність, що властива диким птахам.
Мирон спостерігав за всім особливо уважно. Йому пояснювали, що Клима не можна хапати, не можна лякати, не можна ставитися до нього як до іграшки. Хлопчик приймав ці правила з дивовижною серйозністю. Він міг сидіти неподалік і просто дивитися, як вороненя переступає лапками, чистить пір’я чи пробує розправляти крила. Між ними ще не було дружби у звичному сенсі, але вже виникало тихе звикання. Птах переставав бачити в дитині загрозу, а дитина вчилася бути поруч дбайливо.
Минув час, і Клим помітно зміцнів. Настав день, коли птах уперше всерйоз спробував піднятися в повітря. Спочатку це був не політ, а незграбний ривок: крила шумно вдарили по повітрю, лапки відірвалися від поверхні лише на мить, і Клим одразу опустився назад.
Потім спроби стали впевненішими. Він перелітав з одного місця на інше, затримувався вище, ширше розправляв крила. Родина раділа кожному успіху, хоча радість змішувалася з тривогою. Вони знали, що ворон залишається диким птахом. Хай як він звик до дому, хай як спокійно приймав турботу, одного дня він міг піднятися вище дерев, зникнути за парканом і більше не повернутися.
Коли Клим отримав змогу літати вільно, всі приготувалися до того, що він обере небо. Так і мало бути. Його не тримали, не намагалися замкнути, не перетворювали на кімнатного улюбленця. Йому залишали простір, і він ним користувався. Він відлітав, сідав на гілки, кружляв над подвір’ям, ненадовго зникав з очей, але щоразу повертався: на дах, на паркан або до того місця, де грався Мирон…
