Подружжя не хотіло діяти навмання. Вони розуміли, що дикий птах — не домашній улюбленець, і одне хибне рішення може зашкодити сильніше, ніж бездіяльність. Тому спершу вони зв’язалися з фахівцями, які займалися відновленням диких тварин. Чоловік докладно описав, де знайшли пташеня, який воно має вигляд, чи може стояти, чи намагається літати, чи є поблизу гніздо.
Відповідь виявилася холоднішою, ніж родина чекала. Їм пояснили, що втручання не завжди правильне, що в природи є свої закони, що інколи краще залишити все як є. По суті, їм порадили не чіпати пташеня й дозволити подіям іти природним шляхом. Після розмови на подвір’ї повисла важка пауза. Ніхто не промовляв гучних слів, але сама тиша ніби вимагала рішення. Чоловік дивився на маленьке темне тільце в траві й розумів: залишити його тут означало майже напевно приректи на загибель.
Дружина мовчала, але з її обличчя було ясно, що вона думає про те саме. Мирон стояв поруч, міцно стискаючи в руках маленьку машинку. Він іще не міг пояснити складними словами, що відчуває, але не відводив погляду від пташеняти. Родина не стала довго сперечатися. Рішення ніби вже визріло саме собою: вони не зможуть пройти повз, а потім спокійно зачинити за собою двері.
Вороненя перенесли до будинку обережно, майже урочисто. Йому влаштували тепле місце, де воно могло лежати й не мерзнути, де його не тривожили б зайвий шум і різкі рухи. Пташеня було таким слабким, що спочатку здавалося: невідомо, чи переживе воно бодай найближчі дні. Його назвали Климом, і ім’я одразу прижилося.
Догляд за ним швидко став частиною домашнього розпорядку. Клима годували часто, уважно стежили, як він ковтає їжу, спостерігали, чи не стає йому гірше. Кожен його подих, кожен поворот голови, кожен слабкий рух крила помічали й обговорювали. У домі з’явилося обережне напруження: усі намагалися говорити тихіше, бо поруч відновлювалося крихке життя….
