Мар’яна підвела голову. Боязкий голос референтки зник так, ніби його ніколи не було.
— Говорить генерал-майор Мар’яна Левченко, командувачка кібероперацій. Активувати протокол «Чистка». Повторюю: протокол «Чистка».
Ці слова вибухнули в тиші сильніше за постріл. Солдати перезиралися, не вірячи почутому. Генерал-майор. Командувачка. Жінка в бежевому костюмі, з кров’ю на губах і перукою набік, не могла бути тією людиною, про яку говорили пошепки в навчальних класах і закритих штабах. Але її голос не залишав місця сумнівам.
Бурлак, притиснутий до підлоги, сіпнувся.
— Генерал? Ти? Та це маячня! Ви всі збожеволіли! Я полковник, я…
Мар’яна трохи посилила тиск коліном, і його слова зірвалися на хрип.
Ззовні наростав гул. Низький, важкий, багатошаровий. Гвинти вертольотів різали повітря над частиною. Солдати мимоволі повернули голови до вікон. За секунду шибки в холі посипалися всередину блискучим дощем, і по канатах увірвалися бійці в чорній формі, із закритими обличчями й нашивками підрозділу військової поліції прямого підпорядкування центральному штабу.
Вони з’явилися так швидко, ніби завжди висіли над батальйоном невидимою тінню. Двері, вікна, сходи, коридори — кожен вихід виявився перекритим. Команди лягали одна на одну без метушні. Ніхто не кричав зайвого, ніхто не намагався здаватися страшнішим. Саме ця холодна злагодженість остаточно зламала людей Бурлака: проти них прийшла сила, якій не можна було дати ляпаса й змусити мовчати.
— Зброю на підлогу! Руки за голову! На коліна!
Команда прозвучала так, що сперечатися з нею було неможливо. По холу заметушилися червоні цятки прицілів. Солдати «Вепра», ошелешені й налякані, кидали зброю й опускалися на коліна. Багато хто робив це з майже болісним полегшенням: уперше за довгий час наказ ішов не від Бурлака.
Двоє бійців підійшли до Мар’яни й віддали честь.
— Командувачко, об’єкт під контролем.
Лише тоді вона відпустила руку Бурлака й підвелася. Полковник спробував схопитися, але його миттєво заламали й защіпнули на зап’ястях кайданки. Він звивався, плювався погрозами, кричав, що вони не розуміють, з ким зв’язалися, але тепер його голос був лише шумом.
Поруч на підлогу поклали сержантів, які ще недавно були готові тягти жінку за волосся. Одні стогнали, інші були непритомні. Їхня жорстока впевненість зникла разом із владою господаря.
Мар’яна взяла у бійця серветку й витерла кров із губ. Потім повільно обвела поглядом хол. Сотні солдатів стояли на колінах. У їхніх обличчях змішалися жах, недовіра й слабке, майже забуте світло надії.
Її погляд знайшов Олесю.
Донька плакала мовчки. Мар’яна не могла підійти до неї зараз, не могла обійняти, не могла сказати вголос, що все закінчиться. Вона лише на мить пом’якшила очі. Цього виявилося досить: Олеся зрозуміла.
Бурлак усе ще смикався в руках бійців.
Мар’яна підійшла до нього. Кроки звучали виразно, сухо, як відлік.
— Полковнику Бурлак, — сказала вона тихо. — Ви зробили помилку, яку вже неможливо виправити. Ви вдарили не службовицю.
Він дивився на неї знизу вгору, і вперше в його очах був справжній страх.
Мар’яна нахилилася ближче.
— Ви вдарили ту, що стане вашим вироком.
Ця фраза була вимовлена неголосно, але Бурлак здригнувся так, ніби її почули всі його кістки. Він уперше зрозумів: перед ним не скривджена жінка, яку можна задавити громом посади. Перед ним була система відплати, і вона вже внесла його ім’я до остаточного списку…
