Він різко підвівся. Крісло від’їхало назад із важким скрипом. Бурлак підійшов до неї впритул, нависаючи всім тілом.
— Хочеш правил? Ходімо. Я покажу тобі правила мого батальйону.
Сидоренко спробував ступити між ними.
— Полковнику, така поведінка…
Бурлак плечем відштовхнув його вбік.
— Мовчати, майоре. Тут розмова не з тобою.
Він розчахнув двері й вийшов у коридор. За ним поспішили підлеглі, Сидоренко, начальник складу й Мар’яна, яка тепер грала страх так переконливо, що в кількох солдатів, зустрінутих дорогою, промайнуло жалісливе співчуття.
У центральному холі штабу саме збирався особовий склад після денного інструктажу. Ряди солдатів зупинилися, голови повернулися до командира. Серед них стояла Олеся.
Спершу вона побачила лише дивну жінку в бежевому костюмі. Потім — рух плечей, посадку голови, ледь помітний поворот кисті. Серце вдарило так, ніби його стиснули пальцями.
Олеся майже фізично відчула, як розпадається звичний порядок світу. Мати була людиною екранів, закритих кабінетів, точних рішень. Вона могла бути суворою, іноді моторошно спокійною, але завжди лишалася десь високо, за надійною стіною влади. А тепер ця стіна зникла. Перед Олесею стояла жінка, яку Бурлак міг ударити так само легко, як бив їх усіх.
Мама.
Олеся відчула, як холод піднімається від ступнів до горла. Найстрашніший варіант, про який вона не сміла думати, став дійсністю. Мати прийшла сюди. Не як генерал. Не з охороною. А отак — крихка, принижена, стоячи перед Бурлаком, який не знав жалю.
Полковник зупинився посеред холу, насолоджуючись увагою. Він говорив голосно, щоб чули всі.
— Ця службовиця вирішила, що пояснюватиме мені правила. Так от, запам’ятайте всі. У батальйоні «Вепр» правило одне: слово командира. Моє слово. Воно тут і закон, і інструкція, і статут. Зрозуміла?
Сидоренко зблід від обурення.
— Це пряме перешкоджання перевірці й перевищення повноважень. Я зобов’язаний буду доповісти…
— Заткнись.
Бурлак навіть не подивився на нього. Уся його злість тепер була спрямована на Мар’яну.
Вона підвела на нього очі й завдала останнього уколу, майже плачучи:
— Але якщо я не перевірю сервер, мені не підпишуть звіт. Мене ж можуть звільнити…
Остання нитка його самовладання луснула. Бурлак заревів, і в цьому реві вже не було нічого людського:
— Якась конторська щурка буде мені про звільнення нити?
Кулак полетів їй в обличчя. Окуляри злетіли й дзенькнули об плити. Мар’яна впала боком, безвольно, як падають люди, які не вміють захищатися. З кутика її губ потяглася кров.
Олеся хотіла скрикнути, але голос застряг у горлі. Увесь хол завмер, ніби хтось висмикнув із часу звук і повітря.
Їй здалося, що вона знову стала маленькою. Не рядовою, не дорослою, не тією, що складала присягу й вчилася тримати стрій. Просто донькою, яка бачить, як падає мати, і не може добігти. Сором за власну нерухомість обпік сильніше за страх. Але довкола стояли сотні людей, і кожен був зв’язаний тим самим невидимим нашийником.
Бурлак тицьнув пальцем у чотирьох сержантів.
— Підняти. За волосся. Нехай добре роздивиться, куди приперлася…
