За кілька тижнів мене відправили у відрядження. Об’єкт був в іншому районі: підрядник насочиняв зайвого в актах, треба було звіряти обсяги, наново дивитися кошториси, сперечатися з виконробом і викреслювати те, чого на майданчику не існувало. Я навіть зраділа. Вдома розмови про Назара ходили по колу: він молодший, йому теж хочеться пожити, ти сильна, ти все одно впораєшся. Мені набридло бути сильною там, де решта просто перекладали на мене свої борги.
Перед вокзалом я заїхала до батьків. Мама відчинила в старому халаті, волосся заколоте пластиковою заколкою, на кухні смажилася цибуля. Батько сидів біля вікна в майці й їв просто зі сковорідки.
— Мамо, я на тиждень, — сказала я і дістала запасну в’язку. — Ось ключі від дому. Полий герань на підвіконні, будь ласка. І розсаду тільки не залий.
Мама взяла ключі й одразу стиснула їх у долоні.
— Звісно, поллю. Ти чого так пояснюєш, ніби я перший день живу?
— Бо нікого туди не водити. Сарай не відчиняти. Документи не чіпати.
— Олесю, ну ти мене за кого маєш? — образилася вона.
Батько кашлянув.
— Дім без людей закисає. Відчинити, провітрити — корисно.
— Провітрити можна, — сказала я. — Але ключі я лишаю мамі для квітів, не для екскурсій.
— Почули ми, — буркнув він.
Мама швидко сунула в’язку в кишеню халата.
— Їдь уже, запізнишся. Усе зроблю.
У передпокої вона поправила мені комір куртки, як у шкільні роки. Від неї пахло милом, смаженою цибулею і чимось звичним, домашнім. У такі хвилини завжди здавалося: ну які біди можуть прийти від рідних людей? Це ж мама. Це ж батько.
— Назарові не кажи, що в тебе ключі, — попросила я вже біля дверей.
— А він тут до чого?
— Ні до чого. Просто не кажи.
— Лесю, ну перестань. Як маленька.
Я поїхала на вокзал із робочою текою і легкою сумкою. Документи на дім лежали в мене в квартирі, у нижній шухляді комода. Ключі лишилися в мами. Тоді мені здавалося, що головне — документи…
