Ключі були дрібницею. Я ще не розуміла, що іноді довіру кладеш не в сейф, а в чужу кишеню.
Готель у відрядженні стояв біля траси. Вікна виходили на шиномонтаж, ночами блимала вивіска, і щільні штори не рятували від червоного світла. Удень я сиділа в підрядника, перевіряла акти, викреслювала зайві позиції. Виконроб злився, бухгалтерка важко зітхала, чай у пластиковому стаканчику вистигав швидше, ніж я встигала зробити ковток.
У вівторок мама написала: «Квіти полила».
Я відповіла: «Дякую».
Я навіть кілька хвилин дивилася на це коротке слово й намагалася заспокоїтися. Квіти политі, ключі в мами, дім зачинений, усе під контролем. Іноді людині досить одного повідомлення від рідної людини, щоб знову повірити в нормальність. Я тоді вхопилася за цю нормальність надто поспішно.
І все ніби мало закінчитися на цьому…
