У середу я побачила фотографію Назара біля моря. Телефон пискнув, поки я стояла біля принтера й чекала роздруківку кошторису. На екрані брат сидів на білому лежаку в темних окулярах. Поруч — високий келих із трубочкою, за спиною — рівні пальми, скляні перила і такий номер, який не обирають люди з порожньою карткою.
Я збільшила знімок. Потім ще раз. На столику поруч із келихом лежала пластикова картка від номера. Усе виглядало дорого, чисто, впевнено. Надто швидко після відмови, надто красиво для Назара, який нещодавно скаржився на кредити й просив мене «трошки допомогти».
Я набрала маму.
— Мамо, Назар полетів?
— Куди? — надто швидко спитала вона.
— Не вдавай, я фото бачила.
На тому кінці щось дзенькнуло, ніби вона впустила ложку.
— Ну полетів. Молоді нехай відпочинуть.
— На які гроші?
— Олесю, ти знову чужі гроші рахуєш?
— Він просив у мене.
— Значить, знайшов десь.
— Де?
Мама помовчала, потім сказала невпопад:
— У батька спитаєш, коли повернешся.
— А батько тут до чого?
— Та ні до чого. Я просто сказала.
Вона говорила швидко, гладко, як завжди, коли брехала: про ціну чобіт, про тиск, про те, що Назар «майже все повернув».
— З домом усе нормально? — спитала я.
— А що з ним буде?
— Я питаю.
— Нормально. Квіти полила, вікна відчинила. Усе?
— Ключі в тебе?
— У мене, у мене. Скільки можна, Лесю?
Вона образилася. Або зобразила образу. Я сховала телефон, бо з кабінету вийшов виконроб і покликав мене дивитися чергову таблицю. Працювати треба було далі, але цифри вже не трималися в голові.
Увечері того ж дня написала Софія Андріївна, сусідка поруч із моїм домом. Я дала їй номер після купівлі: жінка вона була галаслива, цікава, зате уважна. То хвіртку помітить відчиненою, то банку огірків принесе і розкаже всі новини вулиці.
Повідомлення було коротке: «У тебе біля дому чужі».
Я перечитала його кілька разів і зателефонувала.
— Софіє Андріївно, хто чужі?
— Ой, Олесенько, я не знаю, — зашепотіла вона, хоча зазвичай її було чути через два двори. — Чоловік якийсь ходив. З твоїм батьком.
— З моїм батьком?
— Ну так. Біля хвіртки стояли, потім усередину пішли.
Я сіла на край готельного ліжка. Пружина підо мною сухо клацнула.
— Коли?
— Учора ближче до вечора. Або сьогодні вдень, точно не скажу. Вітер сильний був, я білизну знімала, тому й помітила.
— Вони відчиняли дім?
— Відчиняли. Ключами.
Я мовчала. Сусідка поспішно додала:
— Може, ти дозволила, я ж не лізу. Просто бачу — чужа людина. Думаю, сказати треба.
— Правильно зробили. Дякую. Він один був?
— З текою. На чорній машині. Не наш. Твій батько йому сарай показував. Потім ніби мати твоя під’їхала, або схожа жінка. Далеко було, не брехатиму.
— Вони щось виносили?
— Ні, ніби тільки дивилися. Але дивилися так… як покупці дивляться.
Після цього я пішла у ванну, увімкнула воду і довго тримала руки під струменем. Без мила, без сенсу, просто стояла й слухала, як вода б’є в раковину.
Я зателефонувала мамі. Вона не взяла. Зателефонувала батькові. Він скинув. За кілька хвилин від мами прийшло: «Не можу говорити, у лікаря».
Була майже дев’ята вечора.
Я написала: «Хто ходив у мій дім із татом?»
Відповідь прийшла не одразу: «Ніхто. Софія знову вигадує. Батько провітрював, знайомий зайшов. Нічого страшного».
«Який знайомий?»
«Приїдеш — поговоримо».
Це сімейне «приїдеш — поговоримо» означало тільки одне: зараз правди не буде. Потім посадять за стіл, наллють чаю, батько почне тиснути голосом, мама зітхатиме, а Назар переведе все в образу. Я вже знала цей порядок напам’ять…
