Наступного дня Оксана подала документи на розлучення. Повернувшись, відчинила шафу й вийняла все, що належало Вадимові: сорочки, штани, куртки, білизну, навіть шкарпетки. Запакувала речі у великі мішки й відвезла до батьків чоловіка.
— Залишаю вам на зберігання, — сухо повідомила вона.
Галина розгублено дивилася то на невістку, то на пакети, що громоздилися біля дверей.
— Оксаночко, що ти робиш? Навіщо все це сюди привезла?
— Повертаю вам ваш скарб разом із його гардеробом. Мені завжди здавалося, що ви хотіли знову отримати сина цілком. Тепер він ваш.
— Ти чуєш себе? Що це за слова?
— На порозі я нічого пояснювати не буду. До побачення.
Того ж вечора Галина приїхала до Оксани разом із донькою Мариною. Обидві хвилювалися й чекали відповіді, хоча свекруха тепер говорила значно обережніше.
— Пробач, якщо вранці я була різка, — почала вона, сідаючи на кухні. — Ти ж знаєш мій характер. Але розкажи спокійно, що накоїв Вадим.
— Оксано, мама ж не розуміє, за що отримала всі його речі, — додала Марина. — Поясни нам.
Оксана розповіла про поїздку, сумку з домашньою їжею, завалену брудним посудом кухню й жіночий голос зі спальні. Не оминула ні ковдри, натягнутої до підборіддя, ні слів Лілії про те, що вона дівчина Вадима.
— Який же мерзотник, — видихнула Марина.
Галина зблідла, але все ж спробувала вимовити:
— Може, ти побачила не те, що подумала?
— Мамо! — в один голос урвали її обидві жінки.
Свекруха опустила очі.
— І як ти тепер вчиниш? — тихо спитала Марина.
— Поки не знаю, — зізналася Оксана.
Вони довго не розходилися, сидячи близько одна до одної за кухонним столом. Зрада Вадима вже не здавалася бідою однієї Оксани — вона увійшла в життя всієї родини. Вирішили, що Оксана обов’язково поговорить зі своєю матір’ю, а батькові поки нічого не скажуть: після недавньої тяжкої хвороби йому не можна було хвилюватися.
Вадим тим часом безперервно телефонував, надсилав повідомлення й просив дозволити йому все пояснити. Пізніше зателефонувала Лілія. Тепер у її голосі не було ні сліз, ні розгубленості. Вона впевнено заявила, що їхні почуття серйозні, а законній дружині час змиритися й не заважати.
Оксана скинула виклик, замкнулася у ванній і вперше дозволила собі розплакатися. Вона плакала тихо, майже беззвучно, затискаючи рот долонею. Потім довго вмивалася холодною водою, вдивлялася у відображення й поступово розуміла, що самими сльозами це життя вже не виправити. Вийшовши з ванної, вона почала діяти…
