До суду залишалося два місяці. Цей час став для Марти й Тараса дивним проміжком між минулим життям і майбутнім, який іще не набув форми. Вдень вони вирішували практичні питання: лікарі, документи, зустрічі зі слідчим, консультації з адвокатом. Увечері вчилися знову розмовляти без тіні Галини Андріївни між ними.
У ці тижні вони майже не будували планів далі найближчого дня. Марта вчилася ходити квартирою без запаморочення, їсти без відрази до солодких напоїв, засинати без страху не прокинутися. Тарас учився не заповнювати кожну паузу вибаченнями. Спочатку він казав «пробач» так часто, що це слово втрачало вагу. Потім Марта попросила його не повторювати його автоматично, а робити те, що важливіше: слухати, помічати, не відмахуватися.
Він старався. Іноді помилявся, іноді надто метушився, іноді завмирав від власного безсилля. Але вперше за три роки Марта бачила не чоловіка, який розривається між дружиною й матір’ю, а чоловіка, що вибрав їхній спільний дім і більше не шукає виправдань чужій жорстокості.
Увечері, коли за вікном сутеніло, вони вчилися говорити про майбутнє маленькими фразами. Не «все буде добре» — ця фраза після пережитого звучала порожньо, — а «завтра сходимо до лікаря», «на вихідних переставимо шафу», «купимо нові чашки». Прості плани повертали відчуття, що життя складається не лише з загроз і слідчих протоколів. Іноді Марта ловила себе на тому, що вперше за довгий час обирає фіранки не з думкою, чи сподобалося б це свекрусі, чи ні, а просто тому, що їй хочеться світла.
— Я іноді ловлю себе на тому, що чекаю її дзвінка, — зізнався Тарас. — Телефон мовчить, а мені все одно здається, що зараз почнеться: серце, тиск, самотність.
— Я теж чекаю, — тихо сказала Марта. — Тільки не дзвінка. Підступу. Ніби двері знову відчиняться, і вона ввійде з черговою скаргою.
Психолог, до якого вони почали ходити, називав це наслідками тривалого тиску. Марта звикла бути насторожі, Тарас — відчувати провину за будь-яку незгоду з матір’ю. Тепер їм доводилося розбирати цю звичку по нитці: де турбота, де маніпуляція, де любов, а де страх втратити контроль.
Слідство тим часом обростало подробицями. Щоденники Галини Андріївни виявилися найтяжчими доказами. У них вона роками записувала образи, підозри, фантазії про ворогів сім’ї. Оксана Ткаченко в старих записах називалася розлучницею, негідною Павла. Марта в нових — повторенням тієї самої загрози. Фрази відрізнялися, але зміст був однаковий: «прибрати», «повернути», «врятувати».
Раїса Климчук співпрацювала зі слідством. Вона стверджувала, що не вірила, ніби Галина Андріївна справді наважиться на вбивство, але листування й записи розмов показували інше. Раїса допомагала діставати препарати, радила, як розчинити таблетки, обговорювала, що казати медикам. За це їй теж загрожував строк.
Марта намагалася не читати новин, але заголовки все одно траплялися знайомим, колегам, студентам. У навчальному закладі, куди вона поступово поверталася, на неї дивилися обережно. Хтось співчував, хтось шепотівся, хтось робив вигляд, що нічого не сталося. Найбільше її втомлювала не чужа безтактність, а необхідність знову й знову відчувати себе потерпілою, хоча вона хотіла бути просто живою жінкою, яка повертається до роботи.
Напередодні суду Тарас довго стояв біля вікна.
— Я не знаю, чи зможу дивитися на неї.
— Не дивися, якщо не зможеш.
— А якщо вона знову почне кликати мене синочком?
Марта підійшла й узяла його за руку.
— Тоді пам’ятай, що синівська любов не зобов’язує заплющувати очі на зло.
Він кивнув, але Марта бачила: всередині нього все ще борються хлопчик, звиклий бігти на материн поклик, і дорослий чоловік, який ледь не втратив дружину. Вранці їм належало увійти до зали суду й остаточно зустрітися з тим, від чого вони більше не могли відвертатися…
