Зала суду була переповнена. На лавах сиділи журналісти, цікаві, кілька знайомих родини, випадкові люди, приваблені гучною справою. Марта тримала Тараса за руку. Пальці в нього були холодні.
Галину Андріївну ввели під конвоєм. Вона помітно схудла, обличчя осунулося, але очі лишалися чіпкими. Побачивши сина, вона раптом пожвавішала.
— Тарасику! — вигукнула вона. — Синочку, ти прийшов по маму. Я знала.
Тарас не відповів. Він лише міцніше стиснув руку Марти. Свекруха помітила цей жест, і її обличчя спотворилося.
— Ти все ще з нею? Після всього? Я ж рятувала тебе!
Суддя зажадав тиші. Галина Андріївна сіла, але продовжувала дивитися на Марту так, ніби та була не потерпілою, а викрадачкою, яку чомусь іще не покарали.
Процес ішов тяжко. Прокурор зачитував обвинувачення: замах на вбивство, підготовка підроблених документів, злочин минулих років. Адвокат намагався говорити про хворобу, про розлад, про жінку, яка втратила зв’язок із реальністю. Але кожен новий доказ руйнував спроби подати все раптовим затьмаренням.
Після кожного засідання вони поверталися додому виснаженими, ніби весь день не сиділи на дерев’яних лавах, а несли важкі сумки нескінченними сходами. Марта знімала взуття біля дверей і довго мила руки, хоча розуміла, що змиває не бруд. Тарас ставив чайник, потім згадував про її відразу до трав’яних запахів і замість чаю діставав просту воду. Ці дрібниці здавалися чужим непомітними, але для них ставали мовою турботи: пам’ятати, де болить, і не наступати туди знову.
Першою з ключових свідків виступила Раїса Климчук. Вона стояла бліда, трималася за край кафедри й говорила монотонно, ніби боялася, що якщо дозволить собі емоцію, то розплачеться.
— Галина Андріївна казала, що невістка робить її сина нещасним. Що Марта забрала його, налаштувала проти матері, а квартира має лишитися в сім’ї. Вона просила препарати. Я діставала. Спочатку думала, що для сну. Потім зрозуміла, що вона планує підмішати їх у напій.
— Ви намагалися її зупинити? — спитав прокурор.
Раїса опустила очі.
— Ні.
Це коротке «ні» повисло в залі важче за довгі пояснення.
Потім увімкнули запис із кухні. На екрані Галина Андріївна спокійно висипала таблетки в каструлю, розмішувала, пробувала запах, але не напій, і тихо говорила, що тепер «Оксанка» не прокинеться. Марта відчула, як її долоня спітніла в руці Тараса. Вона вже бачила цей запис раніше, але в залі, серед людей, звук ложки об каструлю пролунав майже нестерпно.
Галина Андріївна дивилася на екран без сорому. Лише коли камера показала її обличчя крупніше, вона всміхнулася.
— Усе ви не так розумієте, — сказала вона. — Мати має право рятувати дитину.
Суддя знову зробив зауваження. А Марта зрозуміла, що каяття не буде. Ні сьогодні, ні будь-коли…
