Найстрашнішими стали щоденники. Їх читали вибірково, але навіть цих фрагментів вистачило, щоб у залі запанувала особлива тиша — не судова, а людська, розгублена.
У перших записах молода Галина писала про Павла, майбутнього батька Тараса. Він був одружений з Оксаною Ткаченко. Галина називала її порожньою, зайвою, негідною. Потім у записах з’явилася вагітність Оксани. Ця новина не зупинила Галину, а лише зробила її рішучість холоднішою. Вона писала, що дитині потрібна краща мати, а Павлові — жінка, яка зуміє стати його порятунком.
Наступні рядки прокурор читав повільніше. У них ішлося про чай з «особливими травами», про те, що Оксана більше не прокинеться, про скорботу Павла, яку Галина збиралася розділити й спрямувати. За рік — запис про пропозицію руки й серця. Пізніше — про народження Тараса. «Тепер у мене є все. Ніхто не відбере».
Тарас сидів нерухомо. Марта бачила, як по його обличчю проходить біль, але він не відвертався. Йому потрібно було почути це до кінця, щоб не залишити в собі жодної рятівної ілюзії.
Потім пролунали записи про Марту. Галина Андріївна називала її новою Оксаною, жінкою, яка повторює стару загрозу. Вона писала про квартиру, про те, що син поступово віддаляється, про необхідність діяти перевіреним способом. Кожна фраза була не спалахом безумства, а частиною довгого розрахунку.
Коли настала черга Марти давати свідчення, ноги в неї тремтіли. Вона підвелася, поклала долоні на дерев’яний край і на мить зустрілася поглядом із Галиною Андріївною. Та дивилася зухвало, майже з ненавистю.
— Від першого дня знайомства вона не прийняла мене, — почала Марта. — Це не була відкрита сварка. Радше постійний тиск. Хвороби, дзвінки, прохання, докори. Вона могла похвалити мене при Тарасові, а за хвилину зробити так, щоб він відчув провину перед нею.
Марта розповіла про нічні виклики, про розмови про квартиру, про візит свекрухи до їхніх дверей, про п’ятничну вечерю. Коли дійшла до компоту, голос став тихішим.
— Я відчула гіркоту, але подумала, що це трави. Вона наполягала, щоб я випила все. Потім мені стало зле. Останнє, що я пам’ятаю виразно, — вона нахилилася й сказала, що Оксанка більше не мучитиметься, а квартира дістанеться її синові.
Адвокат намагався ставити запитання про психічний стан підсудної, про її хвороби, про сімейні конфлікти. Марта відповідала спокійно. Вона більше не хотіла виправдовуватися за те, що вижила.
Експертиза визнала Галину Андріївну осудною. Так, у неї були нав’язливі ідеї й хвороблива потреба в контролі, але вона розуміла, що робить, приховувала сліди, готувала документи й заздалегідь продумувала пояснення. Захист слабшав із кожною годиною, а обличчя Галини Андріївни ставало дедалі жорсткішим…
