В останньому слові Галина Андріївна підвелася повільно. На мить здалося, що вона зараз заплаче, попросить пробачення, визнає бодай частину провини. Але голос її пролунав рівно.
— Я ні про що не шкодую. Я захищала свою сім’ю. Оксану прибрала правильно, інакше вона зламала б життя Павлові. А з цією, — вона кивнула в бік Марти, — не вийшло. Значить, міцна. Хай живе. Хай навіть народить моєму Тарасику дітей. Але хай пам’ятає: мати завжди знає, що краще для сина.
Залою пройшов шум. Адвокат заплющив очі, розуміючи, що його лінія захисту зруйнована остаточно. Суддя зажадав тиші, але Марта вже майже не чула. Вона дивилася на жінку, яка так і не побачила перед собою людей — лише перешкоди, загрози, речі, які можна прибрати.
Після наради вирок пролунав сухо й офіційно. Галину Андріївну Лозову було визнано винною у вбивстві Оксани Ткаченко, замаху на вбивство Марти Дорошенко, підготовці фальшивих документів і низці пов’язаних дій. Їй призначили п’ятнадцять років позбавлення волі у виправній установі посиленого режиму. Раїса Климчук отримала менший строк як співучасниця.
Галина Андріївна несподівано розсміялася.
— П’ятнадцять років? Нічого. Я почекаю. Тарасику, матуся чекатиме. Ти ж прийдеш?
Тарас підвівся. Він не сказав ані слова. Просто взяв Марту за руку й вивів її із зали, поки мати продовжувала щось викрикувати їм услід. У коридорі він зупинився біля вікна, ніби йому бракувало повітря.
— Я думав, коли почую вирок, стане легше.
— Не стало?
— Стало тихіше. Але не легше.
Марта обійняла його. Їй теж не було легко. Вирок не скасовував болю, не повертав Оксану, не стирав місяців страху й років принижень. Але він ставив межу. За цією межею Галина Андріївна більше не могла входити в їхній дім, дзвонити вночі, вимагати, звинувачувати, підсипати отруту під виглядом турботи.
Вони вийшли з будівлі суду в сірий вітряний день. Журналісти чекали біля входу, але Тарас і Марта пройшли повз, не відповідаючи. У машині довго мовчали. Потім Тарас завів двигун і сказав:
— Додому?
— Додому.
Це слово прозвучало інакше, ніж раніше. Не як адреса. Як обіцянка місця, де їм більше не доведеться жити під чужою владою…
