Місяці після суду були не рівною дорогою, а довгими сходами, якими доводилося підніматися обережно, сходинка за сходинкою. Іноді Марта прокидалася вночі від запаху кориці, якого в кімнаті не було. Іноді їй снилося, що вона знову тримає чашку, а Галина Андріївна сидить навпроти й чекає, коли вона зробить останній ковток. Тарас прокидався разом із нею, вмикав нічник, приносив воду, сідав поруч і мовчав, поки дихання Марти не ставало спокійнішим.
Він теж змінювався. Раніше будь-яке почуття провини негайно штовхало його до дії: подзвонити матері, приїхати, виправдатися, довести, що він хороший син. Тепер провина не мала адресата. Мати була жива, але за ґратами, і її листи приходили регулярно. Перші два Тарас відкрив. У них не було каяття. Були докори, скарги на здоров’я, розповіді про погане поводження і прохання «не кидати матусю через чужу жінку». Після третього конверта Марта м’яко запропонувала повертати листи непрочитаними. Тарас погодився не відразу, але погодився.
Листи лягли у верхню шухляду комода, потім були складені в пакет і повернуті відправниці. Тарас не відразу відчув полегшення. Спочатку йому здавалося, ніби він знову чинить зраду, тільки тепер мовчки. Але одного разу він зрозумів: не читати ці листи — не жорстокість, а спосіб захистити їхній дім від голосу, який надто довго звучав найгучніше…
